Політика

НАТО: знамено і жупел українських президентів

Зеленський подав заявку до НАТО. Яку жорстоку іронію має історія. Просто таки чорний гумор. Мені ця тема дуже близька, оскільки я ще років 15 тому був співавтором сценарію 10-серійного документального фільму «НАТО: свій чи чужий?». Давайте стисло згадаємо хроніку подій. Спершу покійний нині Євген Марчук, тоді секретар РНБО, ініціював рух до НАТО. Кучма був не проти. Але Кучмі влаштували «Кольчуги» та «справу Ґонґадзе».

Майор Мельниченко нібито на диктофоні записав сварку Кучми на адресу журналіста і цілком імовірно під ці записи його було вбито. На записах ніде нема наказів убити Гію… Потім той самий Мельниченко свідчив у котромусь із американських судів, запевняв про правдивість записів на плівках, де Кучма нібито віддавав наказ продати радари «Кольчуга» підсанкційному Іраку. Після того Кучма став ізгоєм. Він знову став на розкарячку між Росією і Заходом.

Після того ні про яке НАТО вже не йшлося. Правда, жодних радарів в Іраці не знайшли. Але рух до НАТО було зірвано.

Потім Ющенко знову підняв це питання. 2008 року був певний шанс отримати План дій щодо членства в Альянсі. Одначе, стараннями Януковича і Тимошенко це було зірвано. Янукович капостив відкрито, а Тимошенко – хитро, шляхом інтриг під патріотичними гаслами. Любителі Тимошенко можуть погуглити статтю Тетяни Силіної у «Дзеркалі тижня» — там крок за кроком розписано як вона це робила.

Звісно, успіх справи залежав не лише від них. Бо там ще була позиція Німеччини і Франції, які догоджали путіну. Але наші двоє лише підлили води на їхній млин. Янукович і його бригада оголосили позаблоковий статус, який, здавалося, назавжди поховав наші надії на НАТО. Жорстока іронія полягала в тому, що Порошенко був тоді у команді Януковича…

А потім уже Порошенко, з булавою президента, підніс це питання з нуля на дуже високий рівень. Тоді багато хто говорив, що це піар і не більше. Тим часом, курс на НАТО і ЄС з ініціативи Порошенка закріпили в Конституції. Щоб жодні януковичеподібні не могли зруйнувати державний курс.

Потім Зеленський, який прийшов до влади на гаслах миротворення і «зазирання путіну в очі», вдавався до аргументів, які застосовували тоді, коли хотіли зірвати процес. Він казав, що вступ до НАТО можливий лише після референдуму. Формально правильно, а по суті — знущання, бо на той час законів про референдум не існувало. Відповідно, така пропозиція свідчила про прагнення зірвати процес, ймовірно, щоб не дратувати путіна.

Після 24.02. позаштатний радник глави офісу президента Арестович городив маячню про те, що путін почав війну через те, що у Конституції був запис про рух до НАТО, який зробив Порошенко, натякаючи, що саме попередник Зеленського був винен у провокуванні агресії. Сам Зеленський і його команда неодноразово нарікали на те, що НАТО слабке і не дієве.

І ось тепер Зеленський, попри всю свою попередню «миротворчість», попри всі закиди на адресу Альянсу, подає заявку на вступ до нього. І коли вступ відбудеться (якщо відбудеться), то вийде, що до НАТО Україну привів той, хто опирався цьому аж поки півень не дзьобнув.
Таки вміє історія пожартувати! Але цей випадок ще раз свідчить: навіть Зеленський з радниками Єрмака не здатні зупинити ідею, час якої настав.

Юрій Луканов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.