Олаф Шольц — зразок ідеального політика, якого могла б колись мати Україна очільником. Так, в контексті війни і допомоги нам ми перетворили його на безхарактерного слабака, який не хоче одразу віддати нам всі запаси бундесверу. Але не забувайте, що Шольц — канцлер Німеччини, а не України. І для Німеччини він робить все правильно. За рік вони перебудували свій енергетичний ринок і убезпечили себе від залежності. Що на початку війни виглядало величезною проблемою. Але менше аніж за рік німці виправили те, на що пішло 15 років у Меркель.
Нагадаю, що Шольц став канцлером Німеччини в грудні 2021-го року — за три місяці до початку великої війни. І одразу став чи не ключовим політиком після Байдена, який мусить приймати рішення. Так, він обережний, але ця обережність не проти України, а для Німеччини. Якби кожен топ-політик діяв в інтересах своєї держави та свого народу так, як діє герр Шольц чи, приміром, Макрон — то ніякої війни б не було і ми загалом як держава жили б суттєво краще.
Ера вождизму давно в минулому, її розквіт припав на середину минулого сторіччя. Гітлер, Сталін, Муссоліні та інші. Саме вони організували велику м’ясорубку під назвою Друга світова. І спроба відновити еру вождизму привела до нової війни. І якраз ті, хто не планує ставати міфологічними національними героями – роблять усе, щоб її зупинити.
Невже хтось цього не розуміє?
До речі, Степан Бандера, безсумнівно дуже харизматичний національний лідер — теж з тої епохи, ери вождизму. Саме цим, частково, пояснюється непримирима внутрішня боротьба між проукраїнськими силами. За бажання бути головним лідером. І якби він дожив до глибокої старості — невідомо як склався б хід історії і його вплив на Україну. Але його убили і перетворили на рок-зірку, символ. І це погано для нього як людини, але дуже придалось нам як народу.
Бажання сильної руки — спадок совка і монархії. Бажання сильних державних інституцій — бажання демократичного світу і притомних людей.
Колись топ-чиновники, здається, Швейцарії організували нараду в горах і всі сіли в один вертоліт і летіли туди. І з ними була журналістка, котра запитала: а що буде, якщо ви всі розіб’єтесь і загинете? Буде горе в шести швейцарських родинах — відповів один з них. І це яскравий приклад того, ким мають бути для розвиненого суспільства керівники держави. Будівничими сильних державних інституцій, а не свого яскравого образу і рейтингу.
Чудовий приклад цього — Польща. Всі ми пам’ятаємо авіакатастрофу, в якій розбився чи не весь керівний склад республіки. Чи Польща як держава після цього покотилась вниз? Чи там погіршилась економіка, 
політика, управління державою? Ні. Бо там збудовані сильні державні інституції. В яких одразу знаходиться якісний резерв і заміна. І там таких десятки. На кожному рівні управління.
І замість реготу з Макрона і обурень через Шольца, нам слід задуматись над тим, що відбувається з нашими державними інституціями і чи наше політичне керівництво провадить правильну політику з розбудови держави та її гілок влади. Чи не занадто ми женемось за національними лідерами, роблячи їх унікальними і таким чином незамінними, ставлячи їх у, звісно, вигідне становище, а державу і українське суспільство — в не дуже. Коли незамінність – більше вада і недолік системи, аніж її перевага. Бо держава з одним сильним лідером — як крутий танк без запчастин. Перша поломка – і танк не їде і не стріляє. Чи наша судова, законодавча і виконавча гілки влади – справді незалежні одна від одної і врівноважують одна одну?
Вважаю, нам пощастило, що лідери всіх наших союзницьких держав — саме такі політики, виважені і прагматичні. І без жодного натяку на хворі амбіції. Що серед них нема тих, хто волів би ринутись в міряння з путіним мечами, бо саме цього він прагне у своїй страшній затії. І якщо їх зміняться на виборах – їх держави не припинять нас підтримувати. Як сталось, приміром, із Джонсоном. Сунак навіть приблизно не такий харизмат, але Британія все така ж сильна, багата і впливова. Мрію щоб і Україна колись стала такою ж.
Володимир Гевко
