Прєзідєнту Зєлєнскому написали красіву картинку: «Набережною гуляють родини з дітками, біля Кия, Щека, Хорива й Либеді фотографуються молодята, у парку дідусь вчить онучку кататися на велосипеді, на терасах кафе люди смакують десертами…». Закінчується опис цієї ідилії словами, що за німецької окупації у 1943-му в Києві усе це було неможливим.
Як людина, яка прочитала безліч тодішньої окупаційної преси, безліч спогадів, скажу, що саме такий ідилічний опис і поширювався в усіх газетах, славлячи мирне життя під німецькими визволителями.
Газети не писали про облави, про арешти, про розстріли. Вони описували, як гарно стало жити. Бо усі ці Зе-картинки якраз і були насправді в Києві 1943 року. І в парках, і в ресторанах, і в кінотеатрах та театрах було повно людей. Теж сиділи на терасах і ласували морозивом, каталися на роверах. Ба більше: навіть у ті ресторани, які було позначено «Nur fur Deutsche», можна було зайти і теж посидіти за десертом чи випити пива (читайте спогади Остапа Тернавського).
Бо людина за будь-яких обставин, навіть у пеклі, знайде свій ковток свіжого повітря і свій затишний куточок. Як то було навіть у російських та німецьких концтаборах. Це я до того, що автору примітивної ідилії треба було підшукати яскравіші й контрастніші відтінки сучасного мирного життя, а не оцей примітив.
Але ж ідіотів серед нас повно. Вони поруч. Тому одна пришелепкувата в коментах написала, що такого мирного життя українці не мали і за Австрії, і за Польщі.
Зе-мізки невиліковні. Дивно, як вона не згадала маячню рускожопих про те, що українцям поляки забороняли ходити по хідниках. А один луцький «краєзнавець», консультуючи фільм про Червоного, переконував, що на львівських трамваях писало: «окрім українців і собак».
Юрій Винничук
