Закарпаття — як хороше село. Живе своїм бурхливим життям, але знати про деталі стороннім не дано.
Зараз «вилізла історія» з масовою роздачею мадярських паспортів — насправді річ добре відома всій Україні та її спеціальним держустановам усі останні 20 років.
Самих закарпатців ця хвиля не обходить.
За моїми спостереженнями. Їх бентежать зовсім інші сюжети «мадярсько-закарпатської паспортизації».
Які?
Ну, наприклад, другий рік поспіль кордонники Угорщини … рвуть паспорти тих закарпатців, які не розуміють мадярської. Прям-таки флешмоб. Сотні випадків. Просто на пропускних пунктах.
Бо консульські конторки, виконуючи божевільні інструкції Сіярто, роздають ті паспорти направо і наліво. Без належних співбесід і перевірки знань мадярської.
Ну, таке.
Ексцес виконавця. Але спробуйте уявити у нас, в Україні таку ситуацію. Ну, хоча б в аеропорту Бориспіль. Прилітає родина з Будапешта — з українськими паспортами. І не говорять українською.
— Звідки прилетіли? — пита кордонник.
— Із Вєнґріі! — кажуть.
Кордонник тяжко видихає і рве паспорти сімейки. «Наступний!» — гукає до черги, а сімейку відправляють назад у Будапешт…
Звєрство?
Ну, канєшна. На то вони мадяри, шоб робити такий фашизм — рвати паспорт ЖИВОЇ ЛЮДИНИ. І за шо? Шо нєм тудом??
Нам треба підтримати обурення закарпатців — власників мадярських паспортів! Шо за мовна дискримінація? Хай самі вчать українську. Передусім Сіярто.
А потім будемо вже думать — як жить дальше…
Ростислав Мартинюк
