Мистецтво прикидання завше високо цінилося. Курдупель носить мешти на високому обцасі і прикидається високим. Високий горбиться, аби не виділятися серед курдуплів. Тлустий носить просторе вбрання, аби приховати надмір своєї ваги. Лисий вбирає беретку, альбо запускає хвостика. Що роблять кобіти, ми вже знаємо.
Але така наша зовнішня оболонка, ми вже звикли до того, що живемо насправді іншим життям, аніж вдаємо на людях. Живемо у світі, де все на буцім. І знаємо про це, але прикидаємося, що не знаємо.
Бідні прикидаються заможними, аби сусіди не думали, що їм зле живеться. Багаті прикидаються бідними, аби їх не обікрали. Дурні прикидаються мудрими і досягають дивовижних результатів. Зате мудрі добре знають, що можуть у товаристві пальнути якусь бздуру і ніхто їх не запідозрить в ідіотизмі. А так приємно інколи покорчити з себе дурника!
Злодії прикидаються депутатами, міністрами, губернаторами, мерами, міліціонерами, ба навіть президентами і голосно провіщають: красти гріх. Буває, що міліціонери грають – і то цілком вдало – ролі бандитів. Борделі прикидаються за службу знайомств, гуртівня з експорту курвів – за турфірму. Техучилище вдає з себе коледж, інститут прикидається університетом, або й цілою академією. А що тих академій ціла купа, то й академіків наплодилося, що гать гати. Але то не справжні академіки, а такі – на буцім.
Україна прикидається незалежною державою. І всі знають, що це неправда, але вдають, що не знають і тішаться цяцьками – прапорами, гербами, піснями, гімнами. Але якби Україна і справді була самостійною, то чи існувала би в ній партія «Державна самостійність України»? І чи називав би президент свій народ «народом України»? Міг би колись для приколу і просто українцями назвати. Але не може. Бо старший брат образиться. Тобто хазяїн.
За кількістю пісень, які слід співати настоячи ми вже перегнали усі цивілізовані країни. А за кількістю партій стоїмо твердо попереду всього світу, навіть того нецивілізованого.
Сто тридцять партій!
Ну, чи це не сила? І всі за Україну! «Красива Україна», «Трудова Україна», «Молода Україна», «Вперед Україно!»… І то навіть не конче, аби в назві партії було щось українське.
Візьмімо таку «Партію радикального прориву»! Звучить? Ще би! Так і бачиш вуйків із косами і вилами, які пруть чи то на комуняків, чи то на олігархів. А як вам подобається «Партія свідомості третього тисячоліття»? Трохи змахує на щось пов’язане зі «свідомістю Крішни». Зате партія «Світло зі Сходу» пахне водночас Леніном, Сталіном і Буддою.
Партії мають здатність розмножуватися квадратно-гніздовим способом. Якщо вже є одна, то незабаром відбувається розкол – і гульк! – маємо вже дві з одної: УРП, УКРП, РХП, УХДП, ХДПУ, ХНС, СДПУ, СДПУ(об’єднана), УСДП, ЛПУ, ЛПУ(оновлена). А ще є партії «Русь єдина» і «За Русь єдину». Не знати тільки, хто ту мамця, а хто доня. А, може, обидві сестри.
А коли є «Прогресивно-автомобільна партія України», то незабаром слід чекати і «регресивно-автомобільної», і «демократично-автомобільної», і «демократично-автомобільної (о)», а як є «Українська морська партія», то чо би не створити ще річкову, лісову, чи повітряну?
До «Партії приватної власності» могли би записатися геть усі крім бомжів. «Партія малого і середнього бізнесу» – теж цікава кумпанія. Мусить і вона бути. Бо тоті з великого бізнесу мають свою партію, то чо би тоті менші не мали?
Одне слово, маємо великі перспективи.
На кожну область по п’ять партій. І коли-небудь зійдуться вони на своє багатопартійне віче та й поділять си той велетенський київський торт під назвою Україна на сто тридцять кавалків.
Юрій Винничук
