5 років жили в Україні, а прокинулися в Малоросії. Безлика, безідеологічна малоросія. Такою стала моя країна 22 липня. Сотні «нових облич», яких ми ніколи не знали. Які жодного разу не з‘явилялися на вулиці, не приходили на ефіри. За ними лиш партійний бренд і… порожнеча.
Трохи цифр:
125 мажоритарників від «слуги народу». І я не знаю практично жодного. Мабуть, як більшість з усіх нас. 122 списочника, і теж мало кого знаємо. 51% виборців проігнорувало майбутнє своєї країни. Злили її в безодню байдужості та мракобісся.
Однопартійна більшість.
Вперше після комуністів-більшовиків. Чи загрожує вона нам? Загрожує. Однопартійна більшість в державі без сталої традиції демократії та потужних законів є нічим іншим як узурпацією влади та можливою диктатурою.
Я не знаю, що керувало тими людьми, що голосували за порожнечу?
Але я точно знаю, що керувало тими, хто голосував за ОПЗЖ, Опоблок і віртуальну партію Шарія. Це бажання повернути країну назад до імперії зла.
Вже сьогодні ми в зовсім іншій реальності.
Тут не перемагає здоровий глузд чи ідеологія. Тут перемагає телевізор та безідейність. Шоу та байдужість. Популізм та відверта брехня. В цій реальності «задзеркалля» нам жити.
Проте, найбільше в цій ситуації вражає те, як українці, розсварившись одне з одним, викопали яму і собі, і Україні. Де ті Садові, Гриценки, Гройсмани? Своєю підтримкою Зеленського та ненавистю умовного Порошенка вони змели себе з мапи українського політикуму і розпорошили голоси демократичних партій. І… отримали результат.
Не нагадує 1919 рік?
Мені нагадує. Всі проти всіх: переможцем стає третя сторона. Висновків українці не роблять…
Сьогодні маятник української історії знову коливається між хаосом та диктатурою меншості. Не вивчені уроки історії повертаються і б‘ють ще болючіше.
Так буде доти, поки не прийде елементарне усвідомлення своєї індивідуальної відповідальності за свою країну, родину, свій будинок, вулицю, місто…
Андрій Смолій
