Цей заголовок можна зарахувати до газетних штампів. Але я його поставив навмисне. Адже саме так, на жаль, беззмінно іменується кожен із щонайменше восьми «крайніх» років, які ми прожили. З 2013-го Україна де-факто у стані «гарячої» війни із Росією. Це, безумовно, формує загальну атмосферу в державі, впливає на її долю, на всі суспільні події всередині і на геополітичні зовні.
А до біди країни, яка протистоїть збройній агресії цілої імперії і щоденно платить на фронті страшну ціну, – до цієї біди кілька років тому додалася нова, всесвітня: пошесть страшного вірусу, що збирає своє рясне жниво жертв. Отак і живемо, у смертельній облозі подвійного лиха.
Та Господь дарував людині віру. На життя – не на погибель. Тож задля життя навіть у темноті тривожних днів шукаймо світлі промені надії. Згадаймо кожен: що ж доброго мені приніс рік сталевого Бика? Неодмінно знайдімо оте «добре»! Цим додамо світла у своє серце. А світло породжує світло.
Нам усім рік, що минає, точно додав сили духу, впертості, реалізму. Ми ще більше переконалися в тім, що доля України, наша доля – в наших і тільки в наших, українців, руках. Хіба цього не знали раніше? Так, знали. Але приспана трьохсотлітня впокореність розхолодила, розслабила наші гени. Тільки тепер починаємо відчувати нашу спромогу, розуміти: ми є сила, коли самоорганізовані.
Тільки тепер починаємо відчувати в собі глибинне, кореневе: Україна – не молода 30-річна держава, народжена 1991 року, а тисячолітня Русь-Україна, яка відроджується, а тому наше спільне свято – не День незалежності, а День відновлення незалежності. Усвідомлення українцями цих імперативів не дає спокою північному сусідові. Той раптом відчув, що у нього відбирають колись ним-таки і вкрадене. А це ж смерть його імперським візіям, бо, віддавши поцуплену історію, імена, предковічну славу, залишиться він «голим королем». Хоч ведмедем реви, хоч повертайся до чудсько-мерянських «топєй», на ходу згадуючи своє тамтешнє рід-плем’я…
Так, ми прожили рік у тривогах та осмисленні самих себе. Наділяючи геть усіх такою «роботою ума», я, звісно, перебільшую. Адже, чого гріха таїти, є поміж нас ті, хто очікує повернення старих часів, дешевої ковбаси та дармового газу взамін на свободу. Але таких стає дедалі менше. Маємо й деструктивний люд, який на догоду політичним вигодам готовий поставити на кін долю держави. Бачимо їх ледь не щодня у безкінечних токшоу на олігархічних телеканалах. Отак, сердито спльовуючи та перемикаючи ті канали, марно сподіваємося побачити й почути про рідну країну щось корисне, позитивне, оптимістичне. Ми все ще, на жаль, не навчилися себе поважати (вже не кажу – любити).
Та попри все за сей рік у нас точно додалося і конструктивізму, і реалізму. Українці не піддалися паніці, зберігають холодну голову й сухий порох, а це красномовніше за слова всіх «золотоустів».
Агресор, схоже, означив сам для себе «червону лінію». Він уже не маскує ведмежий вищир путінською словесною кашею і кіріловськими фарисейством. Усе на виду: або – пан, або – пропав. Поховали свої маски миротворців, виходять перед білим світом такими як є – і світ їх нарешті ПОБАЧИВ. І сахнувся.
Далі – наша робота. Самоорганізовано, наполегливо, затято – за свою державу, свою ідентичність. І дай Боже, щоб для успішного поступу вперед не забракло критичної маси здорових сил, здатних стати вогненною лавою на прю з агресором.
Вітаючи всіх із прийдешнім Новоріччям, зичу кожному знайти своє місце у тій лаві! Геть песимізм і зневіру! Геть страх і розбрат! Ми переможемо, об’єднавшись, у нашому поступі до цивілізаційних цінностей і гідного життя!
«Ой видить Бог, видить Творець!»
Микола Гриценко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
