Сьогодні день, коли мій батько Вячеслав Чорновіл у 1999-му році став жертвою підступного вбивства. Я дуже вдячний сотням людей, які відгукнулися на цю трагедію. Вдячний усім, хто нині його пом’янули, відмовили молитву або поклали квіти до пам’ятника чи меморіальної дошки, які тепер є в багатьох закутках України.
Хотів сьогодні трошки більше написати, про щось пороздумувати, але зробив помилку — 
зайшов у фотоархів і натрапив на оперативні знимки з перших годин після аварії…
Чи час затирає важкі спогади й емоції?
Збрехав би, якби сказав, що ні. Вони стають глухішими, якимись відстороненими, ніби зі сторони. Але деколи «накриває». Зараз психологічно втягнувся в ті дні, а цього, мабуть, не треба було…
Більше напишу іншим разом.
А зараз — ці пару знимок, які сьогодні потрапили мені до рук. Це дуже болісні кадри. Але іноді їх треба бачити, щоб розуміти не лише, як могла б розвиватися Україна, якби не… Але й усвідомлювати, з якою жорстокістю робилося все для того, щоб той інший, альтернативний шлях не став можливим…
Тарас Чорновіл
