Російськомовні в Україні «озаботілісь» ситуацією в Московії: півтори тисячі затриманих у протестах і — жодної реакції у відповідь з боку загалу.
Протиставляється реакція українського суспільства, але не обговорюється результат кожного зі стихійних Майданів. Адже за великим рахунком і студентська «революція на граніті» (1990), і «Помаранчеаа революція» (2004), і «ЄвроМайдан» (2013), який перейшов у «революцію гідності» (2014), були СТИХІЙНИМИ спробами СИТУАТИВНОГО розв‘язання СИСТЕМНИХ проблем українського суспільства, українського націєтворення й української державності.
Усе це, зрештою, вилилося у пряму агресію Росії проти України, в анексію Криму та затяжну війну на Донбасі, яку так і не визнано (не оголошено) війною і якій не видно кінця.
Навіть згадуючи перелічені вище «революції» — вони насправді революціями й не були і вислід їхній через свою СИТУАТИВНІСТЬ не мав жодного навіть ТАКТИЧНОГО чи ОПЕРАТИВНОГО результату, не кажучи вже про СТРАТЕГІЧНУ перспективу розвитку України.
Проблема в тому, що ще Народний Рух України, створений і керований з ініціативи агентів впливу КДБ у 1989-1991 роках категорично відкинув ідею СИСТЕМНИХ ЗМІН і фактично законсервував в Україні авторитарно-тоталітарний радянський устрій, зробивши ставку на різного роду реформи, чим не могла не скористатися компартійно-радянська номенклатура, яка мала у Верховній Раді більшість («група 239») і яка швидко пристосувалася до нових умов і переродилася в олігархію.
Формальні зміни в «політичній системі» (ЦК КПУ перетворився на інститут президентства з тією ж підконтрольною вертикаллю влади) спричинилися до справжнього колапсу економіки, яка з однієї з найпотужніших у світі (восьме місце!) скотилася до рівня найбідніших країн світу.
Відмова від будь-якої ідеології, деградована до краю система освіти, повністю розвалена система просвіти, віддана на поталу кремлівської пропаганди система ЗМІ призвели до того, що рівень національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності суспільства упав до нульової позначки.
Ситуативні спроби наївних націонал-демократів підрихтувати ці сфери різного роду частковими реформами викликають лише більший спротив антиукраїнських сил.
Зрештою, ці процеси призвели до перемоги на президентських виборах В. Зєлєнского, а на виборах до ВРУ його віртуальної партії із симптоматичною назвою «Слуга народА». Невизначеність майбутнього України стає очевидною, що дуже добре пояснюють і філософ С. Дацюк, і політичний оглядач В. Портников, і воєнний експерт О. Арєстович.
Ніхто не хоче навіть обговорювати нагальність СИСТЕМНИХ ЗМІН, СТРАТЕГІЧНІ питання розвитку України. Зате аж надто багато галасу здіймають про те, наскільки демократичнішою є Україна у зіставленні з Росією і наскільки українське суспільство є активнішим у зіставленні з російським.
Є чим хизуватися…
Тим часом Польща, Литва, Естонія і навіть Латвія та Румунія, що були економічно набагато відсталішими від України, спромоглися зробити ривок уперед. Чому? Та тому, що вони починали із СИСТЕМНИХ ЗМІН, і це відкрило їм двері до Євросоюзу і НАТО.
Україна могла обійтися і без Євросоюзу, і без НАТО, ставши на шлях розвитку, подібний до Швейцарії, який чи не найбільшою мірою відповідає українській історичній традиції, перерваній колись стараннями Московії. Але для цього потрібно було здійснити СИСТЕМНІ ЗМІНИ.
«Україна – не Росія».
Так назвав колись свою книженцію «багатовекторний» Л. Кучма, закріпивши Україну у річищі російської авторитарної традиції. Дарма, що течія цієї річки часом закручується у водограях, але все одно вирватися з тих берегів не може.
Чим тоді хвалитися?!
За великим рахунком український «козлоавтомобіль» практично не відрізняється від російського.
Володимир Іваненко
Український Університет
