Я недавно запитав у кількох людей, якого вони року народження. Назвали середину 80-х. Я навіть здивувався. Бо це ж люди, що народилися вже в постбрежнєвську епоху. «Дарагой Лєонід Ілліч» помер 10 листопада 1982 року. Скоро у таких як я тицятимуть пальцем, як у динозавра, і казатимуть: «Він Брежнєва бачив».
А я його таки справді бачив наживо. Генсєк їхав по Києву у відкритому автомобілі — прибув до Києва відкривати пам’ятник «родінє твоєй матєрі». На тротуарах вздовж маршруту автомобіля стояли натовпи киян і зирили на це чудо.
Біля червоного корпусу університету імені Шевченка він стояв одягнений у світлий костюм, на грудях висіли грона медалей та орденів… Епічна картина, скажу вам.
Коли Леонід Ілліч відправився у кращі світи, я вже працював у республіканській газеті «Молодь України», у відділі літератури і мистецтва. Мені там не дуже подобалося, але так склалось…
Головред віправив мене до двох поетів, аби я написав за них відгук про сумну подію — смерть генєрального секретаря. Тоді була така практика — за робітників і селян, і трудову інтелігенцію писали відгуки журналісти, але підписували іменами тих, на кого вкажуть.
Я побалакав з одним поетом.
Він розказав, яка це велика втрата для радянського народу і всього прогресивного людства. За кілька років цей поет загинув у автомобільній аварії…
Потім я пішов до поетки.
То була розкішна женщина із пишним бюстом і всіма іншими формами. Вона щойно повернулася з «острова свободи» і захоплююче та пристрасно розповідала мені, як любить товарища Брежнєва весь кубинський нарід. Заодно вона розповіла про веселих кубинців і їхні карнавали. Показувала мені, які вони життєрадісні і навіть поплескувала трохи мене по сідницях, демонструючи легковажність стосунків на Кубі… Я аж слину проковтнув.
Але мені треба було бігти писати відгуки про невимовний сум і біль через непоправну втрату. Тому я мусив розпрощатися і втекти від її розкошів.
Ось таке спонтанне і сумбурне пригадалося мені у зв’язку з кончиною «дарагого Леоніда Ілліча».
Юрій Луканов
