Уночі зібрався я в дорогу
і почув у тиші голос з неба:
— Ти куди так рано і до кого?
— Я до тебе, Отче мій, до тебе…
— Зірку я твою не погасив,
і до мене інша є дорога…
— Отче мій, підкошуються ноги,
Отче мій, живу з останніх сил,
що не крок — провалююсь в біду
і, боюсь, до Тебе не дійду…
— Не чекай поради і підмоги,
Йди! І дійдеш, —
Це твоя дорога…
(Леонід Талалай. Безпритульна течія. 2011).
Щокрок далі від людини, щокрок ближче до Поета. Леонідові Талалаю — 80! Нас познайомив Володимир Базилевський десь весною 2001 року заочно, того ж року в «Кур’єрі Кривбасу» вийшло моє інтерв’ю з ним. Восени ми побачилися на з’їзді писателів, я був запрошений на вечірку з нагоди обрання Яворівського головою НСПУ, але не пішов.
Наступного дня Талалай зі мною сварився, що я зігнорував запрошенням, хоча все було інакше: суєтність і просте непорозуміння. Нічого випадкового.
Трагічна смерть влітку 2012-го теж невипадкова. Талановитий лірик з відчуттям трагічного, особливо в останній книжці. Лагідний, добрий, твердий у смертельному двобої з життям.
Євген Баран,
на знимці (зліва направо): жовтень 2001:
Леонід Талалай, Вячеслав Романовський,
Степан Сапеляк, я і Михайло Андрусяк
