Чесно, я не розумію для чого росія продовжує воювати? На що вони сподіваються? З тих всіх численних матеріалів і аналітики вже зрозуміло, що путін, починаючи повномасштабне вторгнення в Україну, просто планував повторити «кримський успіх», який базувався на двох речах:
— нездатність до опору ЗСУ;
— і закривання очей світу на його дії.
Так, всі вже сто разів обговорили і забули, що росія очікувала на теплий прийом і стрімке просування, а також, що вкрай важливо, що Захід знову слабо відреагує на цю війну — введе пару вторинних санкцій, накладуть арешти на майно осіб і таке інше. Бо ж сидить на газовій голці і все прикормлено.
Але жоден із цих розрахунків не справдився навіть на 20%.
Армія і народ України вчинили безпрецедентний опір. І в результаті цього опору не справдилась і друга частина путінських очікувань — Захід і світ загалом включились, і масштаб їх підтримки зайшов далеко за те, про що ми мріяли на початку війни. Відключення СВІФТ і решти дріб’язку. Тепер нафтове і газове ембарго, тотальна дипломатична та економічна ізоляція, величезний відтік іноземного капіталу. Безліч всього.
І отепер питання: якщо жоден із двох китів, на яких мала триматись уявна путінська перемога, не приплив — то для чого борсатись у хвилях? Адже зрозуміло, що Україна не припинить опиратись. Ніколи! Навіть якщо він закидає Україну сотнями тисяч російських трупів — Захід вже не дасть задню, занадто багато чого зроблено. І шість мільйонів біженців + діаспора за будь-якої спроби Заходу здати інтереси України влаштують маленькі Євромайданчики у кожній із європейських столиць.
Я розумію, що путін в такій ситуації, що не воювати вже не може. Але і воювати далі безкінечно — теж. росія — не СССР, який міг десятиліттями бути закритою країною. Бо СССР був вдвічі більшим і мав яку-неяку, але закриту економіку повного циклу. А росія сильно інтегрована в економіку світову і навіть неповний рік під реально жорсткими санкціями завдав величезного удару. А вплив санкцій тільки розганяється.
З того, що ми тепер маємо — дуже спраглу до перемовин росію, але таких, які б дали їй хоч щось з української землі, Захід, який теж не проти перемовин, щоб це завершилось, але діє м’яко, і Україна, якій жодні перемовини зараз не потрібні, бо нема про що і з ким домовлятись, але теж без чітких часових перспектив і цілей. Бо наша війна з примотаною скотчем рукою «західних обмежень» — ми не маємо права ні обстрілювати територію ворога, ні безліч інших речей. А важливі стратегічні плани і дії – обговорювати з партнерами і отримувати згоду, бо ми на збройовій і фінансовій підтримці.
В результаті воюємо, як у тому анекдоті: копали, тільки навпаки – «від обіду і до паркану». І сама війна набуває не класичного воєнного ходу подій – де хтось когось завойовує, або перемагає і захоплює ворога. А більше схожа на боксерський поєдинок у ринзі, чітко обмеженому канатами – кордонами України. От ми і воюємо на своєму рингу із ворогом, який до нас заліз, в надії, що в їхньому кутку побачать безнадійність побиття свого боксера, відсутність перспектив та й викинуть білого рушника…
Володимир Гевко
