З 1993 року перший нині аграрій на Україні Поплавський працює ректором Київського інституту культури. До 1995-го точилася жорстока боротьба за посаду ректора. Працюючи директором аґенції Рух-Прес, я відпускав молодих журналістів з роботи пікетувати та протестувати за Поплавського, бо вони бачили в молодому діячеві провідника майбутньої національної культури.
Української культури ХХІ століття.
Молоді журналісти постійно писали до Рух-пресу про амбіції й акції Поплавського, наші репортажі на його підтримку друкували столичні газети; складалося враження, ніби сам Народний Рух України горою за молодого орла, що стає на крило. Лиш як голопуцьок укрився пір’ям, Рух-прес жадного разу його не бачив. Годі й казати про подяку чи навіть вдячну згадку Народного Руху із дзьоба цього птаха будь-коли й наступних 25 років.
Тим часом у своєму ерзац-мистецтві Поплавський безсоромно сідлає кліше – «вареники», «сало», «борщ», за допомогою яких продукується «спрощений, екзотично-забарвлений образ українського світу». Та Бог з ним. Журналісти Рух-пресу не позбавлені були гріха помилятися зі своїми молодецькими симпатіями.
А ось факти зі статистичних джерел: більшість засідань Верховної Ради Поплавський прогулює, не підтримує ані «Звернення… про визнання Російської Федерації державою-аґресором», ані законопроєкт, що накладає обмеження на право трансляції кінофільмів країни-аґресора, ані законопроєкт про обов’язкове володіння держслужбовцями українською мовою…
Натомість цей птах голосує за диктаторські закони 16 січня 2014 року. У зв’язку з цим у подальшому законом йому забороняється очолювати вищі навчальні заклади.
І все ж таки справа в иншому.
За час існування (з 1968-го) зі стін цього закладу вийшло близько 40 тисяч фахівців для ріжних напрямів культури і мистецтва. Нескладно порахувати, скільки вийшло з 1993 року – приблизно до 30 тисяч, враховуючи збільшення факультетів і катедр.
Якщо раніше це були націонал-комуністичні кадри, то за часи Незалежности університет вилуплював бозна-що, судячи з бекґраунду співочого ректора.
У жадному разі не принижую фаховий рівень викладацького складу. Знаю кількох потужніх і порядних викладачів – але їх наче пінґвінів у пустелі. А от з випускниками загалом є питання. Здебільшого це попса на кшталт співочих трусів і денаціоналізований елемент, абсолютно далекий од українських цінностей. Инколи навіть антагоністичний (Єгор Бенкендорф, Наталія Могилевська, Світлана Лобода, Ані Лорак тощо).
Університет Поплавського має, уявіть собі, факультети PR і журналістики, міжнародних відносин. Ким стають пташенята цього гнізда? На моє переконання, електоратом і ковалями Слуг народу й тих, хто за мир під час війни, а не за перемогу.
Скільки видатних українців, відомих на весь світ, за 26 років оддали Богові душу – ой, не перелічити, які так і не дочекалися пропозиції очолити Київський національний університет культури і мистецтв?
Зате стратегічний навчальний заклад у царині культури молодої держави майже весь час її існування очолює ресторатор, власник придорожніх кабаків і безцінних територій на Печерську, а ниньки й перший нумер Аграрної партії України…
Тому не питайте, чому в Україні перемагає глибоко провінційний «95-й квартал»? Дороговказ і приклад для культурних кадрів нації – це «молодий орел» з дівками у зелених труселях.
… Головна редакторка газети «Освіта» Ольга Коноваленко пише: «А от Поплавський дав би раду. Він – людина хазяйновита. Плюс патріот».
Патріот, усім ясно? А ви кажете…
Дмитро Понамарчук
