Це, власне, історія однієї фотографії… Як шалені любителі футболу та такі ж шалені прихильники київського «Динамо» пишалися тим, що поруч з нами – одна із легенд улюбленого клубу, який ще фактично учора забивав м’ячі у біло-синій футболці, Петро Слободян. Звісно, ми, студенти журфаку, зверталися до нього Петро Петрович. Він був нашим викладачем, викладачем кафедри фізвиховання Київського університету.
Футбольну секцію, правда, у нас вів Юрій Миколайович Компанієць, але зі Слободяном ми спілкувалися постійно.
Про це свідчить і моє архівне фото, дуже для мене цінне. То, здається, була якась студентська профспілкова конференція. Петро Петрович дістає зі своєї папки якийсь для мене папірець. Можна сказати, що у нас з ним склалися теплі, навіть приятельські стосунки.
Пройшло кілька років.
Після закінчення журфаку я поїхав на роботу у Кременчук. Звісно, любов до футболу нікуди не поділася. В один із днів прийшов на стадіон «Дніпро». Аякже, така подія! До нас приїхала команда ветеранів київського «Динамо». Грали товариську зустріч з кременчуцькими ветеранами.
Дивлюсь на поле, очима шукаю Петра Слободяна. «Не може бути, щоб його не було», – думаю. Зрештою, підійшов до ветерана старшого покоління. Здається, то був Володимир Єрохін. «Та як же немає Слободяна? Он він», — каже, і називає номер на футболці.
Я ще продовжую шукати очима. Сподіваюсь побачити шикарну чорну шевелюру Петра Петровича. Очам своїм не вірю – голова практично сива, та ще й з краплями залисин…
Після закінчення матчу підійшов до нього. Петро Петрович пізнав. Згадав і прізвище моє, лише ім’я довелось нагадати. І, не чекаючи мого запитання, сам розповів – мовляв, якась хвороба, лікарі на той час не могли встановити діагноз. Волосся буквально пасмами випадало.
… Відтоді ми ще кілька разів зустрічалися. Вже як з тренером столичної «Оболоні». Цікаво було: власник заводу «Оболонь» Олександр Слободян і тренер ФК «Оболонь» Петро Слободян. Але — не родичі. Обидва талановиті, обидва закохані у футбол.
… А тепер ось 40 днів, як з нами нема Петра Слободяна. Він пішов від нас на 68-му році життя. Ми пам’ятатимемо Вас, Петро Петрович…
Анатолій Гаркуша
