З міцних обіймів глибокого нічного сну вириває дивний настирливий звук… Спросоня намагаюсь зрозуміти, що ж це бринькотить?… Вслухаюсь… Чую до біса знайому мелодію. Раптом приходить усвідомлення — це будильник. Зі стогоном тягнуся до нього, вимикаю. Рано-вранці, навіть найулюбленіша мелодія може звучати, як агресивний бойовий клич. Ненавиджу його! Особливо, коли він будить у той момент як тільки-но заснула після нічного безсоння…
Лягаю горілиць…, потягуюсь, струшуючи з себе залишки сну. Повертаюсь праворуч…, піднімаюсь… і йду на кухню готувати каву.
Горнятко гарячої міцної кави ще зі студентських років було для мене особливим ритуалом входження в новий день. У ці 20 хвилин завжди збираюсь з думками, настроями, будую плани на найближчі 12 годин.
Думки не в’яжуться. Доки п’ю каву, скролю стрічку новин…. Сьогодні — 730-й день героїчного протистояння українського народу злочинцям і варварам з мордору. Завтра — 2 роки повномасштабної війни.
Очима пробігаюсь по тексту новинного повідомлення, а в душі шкребе передчуття чогось страшного і невідворотного. Непереборна тривога у сплетінні з безпорадністю не дає спокою. З’явилось якесь мерзенне відчуття, ніби ми зависли в повітрі: минулого немає (бо вже ніколи не буде так, як було) , майбутнє — невідоме, сьогоднішнє — страшне, темне і болюче. І ця темрява навколо така гігантська і безпросвітна….
… Відчуваю себе виснаженою мурахою, яку сьогодні-завтра ця пітьма поглине. Ці тривожні відчуття посилюють нелогічні, не передбачувані та неконтрольовані ракетні обстріли…. втрати на фронті… безкінечні некрологи в соцмережах… затримки з допомогою… бунти поляків…. Ці страшні реалії примушують опускатись рукам.
Відчуття втрати контролю і безсенсовості дуже липкі й огидні…. Намагаюсь відшукати в собі сили, щоб зібратись «в крапельку». На пам’ять зринає спогад про побратима мого брата, який після поранення перебуває на реабілітації.
«Просто живіть, — каже він. — Живіть сьогодні, дбайте про дітей, бережіть батьків і допомагайте ЗСУ. Бо фронт тримається завдяки підтримці тилу!»
Відганяю геть бридкі думки про безпорадність. Дякую Господу за сім’ю, живих батьків, за можливість бачити, ходити, відчувати. За можливість жити. Подумки дякую військовим за оборону, за тихі ночі й можливість бути з найріднішими людьми, за можливість випити ранкову каву і за те, що є куди повертатись після робочого дня…
Така “мантра” повертає мене до тями. З бадьорістю беруся до приготування сніданку для сім’ї і починаю збиратись на роботу, що стала невід’ємною частиною і стилем життя.
З вірою і сподіваннями входжу в новий день. Нехай він буде мирним і подарує втішні новини!
Оксана Павлюк
