Два роки тому, 24 лютого 2022-го, я написав у фейсбук, що «фашизм виявився живучим. Російський фашизм. Відсьогодні зранку він нас убиває вже не криючись. Не вб’є!» Два роки тому, вже коли «вторая армія мира» почала нас убивати і світ дав нам на життя три дні, ми знали, що путін нас не вб’є. Не тому, що не хоче, – просто вірили у себе і так само лише на себе сподівалися. Таких різних, але єдиних у вірі українців, які мають за що битися, а коли доведеться, – то й загинути.
Бо ж відомо, на війні, як на війні. За той рік ми зробили з «второй армии» навіть не другу в Україні. І переконалися, що сонце світить тому, хто вміє його бачити.
Через рік, 23 лютого 2023-го, мій фейсбук писав, що ми «не втомилися захищатися і боронити своє», «бути на своїй «нульовці» і «тому – стоїмо! Запам’ятали все і передали світу нашу ненависть, як естафету. Втомлені так не пам’ятають. Але ненавидять саме так – як ми!» За минулий рік ми не стали менше ненавидіти за содіяне руских загарбників, убивць і гвалтівників, але зрозуміли, що на війні, як на війні. Що за нас – ніхто. І ніхто – крім нас. Там, де стоїмо, – кожен на цій війні – в окопах, а чи у тилу, яко фронтовик без фронту. Бо знали вже: сонце світить тому, хто вміє його бачити.
Нині, 23 лютого 2024 року, ми продовжуємо стояти, як і два, як і десять років тому на початку нової рускої навали. Як власне стоїмо уже не одну сотню літ супроти москаля. Просто досі ця війна була дуже наша, а нині – вже усього світу, навіть, якщо він і бавиться у республіканців та демократів. Ми боронимо цей світ, хоч б’ємося за себе. Тому на війні, як на війні: не вицвіли наші прапори, ми не перестали любити і не виплакали очі за побратимами, щоб не бачити у приціл ворогів. У нас мегатонни мужності, але не вистачає снарядів. І саме тому ми не можемо впасти у підступний сон розуму, як то буває перед світанком. Не повинні заснути, якщо хочемо побачити своє сонце. Світло, яке бачили в густих туманах 2023-го і довгими темними ночами 2022-го. Бо воно є.
Нині, у 2024-му, – ще за обрієм, але вже палить там на сході руску ніч і торує наш новий день. Боронь Боже, це світло проспати і не діждатися світанку, аби матері загиблих Героїв не побачили, за що полягли їх сини. Бо, звісно: за сонце, яке світить тим, хто вміє його бачити.
Володимир Стефанець
