Прийміть мої щирі та глибокі співчуття із приводу Дня знань! І не кажіть мені, що це – свято… Свято для кого? Для вчителів? Для батьків? Для дітей? Батьки викидають останні гроші на форму, яка порветься місяці за три. Завгосп сходить із розуму, бо дах тече, санітайзерів та масок не вистачає, замки ламаються, прибиральниці вилизують школу, директор не знає, що робити із вчителями-пенсами, які не хочуть вакцинуватися, голова батьківського комітету потребує допомоги психолога, охоронець загубив ключі…
Діти йдуть до школи нещасні, заспані, тягнуть за собою букети. Виряджали ми у перший клас мого племінника, Грицька. Зібралися, усі такі гарні, все урочисто, школа красива, відремонтована, усі задоволені. Робимо селфі, обнімаємося. Наступного дня сестра Свєтка розповідає: я його вранці бужу, а він каже: «Я там уже був, усе бачив і більше туди не піду».
Пішов, звичайно, але тенденція…
Моя покійна матінка, царство небесне, 1 вересня любила вранці сісти на балконі й поглядом проводжати 
діток до школи. І так їх жаліла… Коли сусідка виряджала свого сина, мама їй каже: «Юля, це будуть роки, викинуті із життя». Та спочатку не вірила, дивувалася, а коли Валєрка був у старших класах, жалілася: «Я його вранці бужу, а він не хоче вставати. Він здоровий, я вже навіть із ліжка його стягнути не можу. Лежить і спить. Приходить десь на третій урок…»
Сусідська дівчина, красуня, розумниця, із порядної родини виходила із дому близько 8.30. Йде повільно, і дорогою дивиться у смартфон… У сучасній школі і вайфай, і кулери із водою, і плазмові телевізори, і склопакети з «ондуліном», а діти все одно не хочуть навчатися. Форма красива, вибір колосальний, будь-яких кольорів, портфелі коштують декілька тисяч гривень, з ортопедичними спинками. У столовій не лише каші, а й різні пиріжечки, смаколики, піци. Діти тягають до школи іграшки, смартфони…
А ми носили форму коричневого кольору й одного фасону. Зате вона була міцна, практично не рвалася. Натуральна. І ортопедичних спинок у нас не було. Іграшок мати в школі нам не дозволяли. Навіть у молодших класах.
І охорони у школах не було. Чергували бабусі. У вестибюлі. Ті бабусі ні за ким не бігали, але контролювали всю школу. Якось справлялися. І голос у них був, як у Монсеррат Кабальє. І разом із директором, воєнруком, трудовиком та фізруками вони контролювали всю школу. А коли до класу заходив завуч, усі завмирали. Ми сперечалися з учителями, але знали – останнє слово буде за ними.
Три дні дитина не була у школі – до школи викликали батьків. Місяць пропуску – батьків викликали до райвно. Дитина неконтрольована – спочатку ставили на облік до дитячої кімнати міліції, потім виключали зі школи, а коли треба – дитяча колонія. Вчителі приходили до нас додому, і, не дай Боже, вдома нікого не заставали. А тепер просто двері не відкриють. Бо тепер — права людини й громадянина. А якщо громадянин ніде не працює, бухає і не займається своїми дітьми, то чи є у нього взагалі якісь права? І як із ним боротися зараз, якщо наша чудова, демократична влада мріє закрити інтернати й дитячі будинки?
До речі, батько Уїнстона Черчілля, лорд Рендольф Спенсер вважав, що людина, яка не вірить у Бога, не є громадянином…
Зараз дитини немає у школі – ну то й що? Потім принесе записочку від батьків. А ви певні, що ту записочку не вона сама писала? Про права дитини ми навіть і не чули, у нас були лише обов’язки. І на випускних ми, звичайно, бешкетували, але не напивалися, як свині й не потрапляли в міліцію… І батьки не шукали нас наступного ранку із виряченими баньками…
Ми боялися директора школи, вчителів, батьків, батьківських зборів, бабусь у вестибюлі (одна – вахтерша, друга гардеробниця). А зараз діти курять на перерві разом з учителями й «посилають» класного керівника просто на уроці. У радянській школі дитина запізнюється на урок – а двері школи зачинені. Чекай перерви.
А ви кажете – Європа…
Та у Великобританії дітей пороли різками до середини ХХ сторіччя! По сраці лупили. І ніякі права дитини при цьому не порушували. У них парламент із 13 сторіччя, і нічого, синя срака не заважала рухові до демократії. І діти лордів теж боялися вчителів… Уїнстона Черчілля, сина лорда, тодішнього канцлера казначейства, теж гамселили. Бо за поведінкою він був останнім у класі! Ніхто й не сподівався, що з Уїтні буде шось путнє… А він свою країну врятував. Коли йому давали Нобелівську премію з літератури його колишні вчителі стогнали у трунах… І батько Уїнстона не бігав до школи, не скаржився на директора, викладачів і не вимагав для сина якихось особливих умов.
Сучасні діти – неконтрольовані. У них немає допитливості. Вони зловживають свободою. От як би ви вчинили із Мішею Васильєвим, легендою Мостицького масиву, якщо він зривав уроки, обсцикав коридори, відбирав гроші й продукти у молодших дітей, знущався із дівчаток? Якщо би він вашу доньку обкладав матом, ви б його не вперіщили? Тоді у вас немає дітей.
Крім того, йде соціальне розшарування. В одному класі навчаються діти із різних соціальних верств. І не всі батьки можуть безкінечно здавати гроші «на школу». При тому, що за конституцією навчання в Україні – безкоштовне. Але спробуйте це сказати конкретно у тій школі, де навчаються ваші діти.
Роки навчання у середній школі були для мене дуже важкими. Хоча вчитися я завжди любив і люблю. Але більшість знань я отримав самостійно. І читати навчився ще до школи. Середня школа практично нічого мені не дала. Тому я не сумую за своєю школою. І кожного року першого вересня радію, що йти на навчання мені вже не треба…
Бо справжні оцінки ставить життя. Мої колишні однокласники-«трієчники», за якими плакала в’язниця, нині мають власні бізнесові фірми, маєтки і катаються на «мерседесах», а єдина на весь клас відмінниця невдало вийшла заміж і працювала на овочевій базі Оболонського району Києва. І зовсім не директором….
Валерій Сердюк
