Чесно, шкода. Бо вони не мають власних мізків. Пам’ятаєте в Канта: “треба мати мужність жити власним розумом”. Чи в Сковороди – “всяка імєєт свой ум голова”. І от коли голова свого ума не має, а амбіції зашкалюють, хочеться трохи пожити чужим розумом. Це не так страшно і жодної мужності від власника голови не вимагає.
… Згадався випадок із шкільного дитинства, коли перед початком уроку малювання я не знайшов у портфелі свого альбома — хтось його витяг. А був кінець року і вчитель малювання перевіряв альбоми з домашнім завданням за чверть.
Оскільки моє прізвище починається з останньої літери алфавіту, черга до мене не дійшла. А на перерві підійшов однокласник і з усмішкою до вух простягнув мені мій вкрадений альбом. “Пробач, — сказав він. — Це я його взяв. Бо мені поставили б двійку. А так твій альбом мене врятував”. Він трохи помовчав і, прибравши усмішку, завершив: “… але, якщо б тебе викликали, я б зізнався, що це твої малюнки”.
Я розгорнув свій рідний альбом, і з жахом побачив — під кожним малюнком стояла красива, червоним чорнилом написана п’ятірка. Під кожним МОЇМ малюнком! Такий альбом уже вдруге вчителю на перевірку не даси. Зрештою у нього в табелі за підсумками року з’явилася п’ятірка за малювання. А мені вчитель, не бачивши жодного малюнка, поставив “нейтральну” четвірку.
Чому я не відновив справедливість, не поскаржився на крадія? Бо однокласник, наче б, визнав свою провину. Та й альбом повернув — тож мої малюнки лишилися при мені. Які могли бути до нього претензії? А скаржитися вчителям було не в моїх звичках. Тепер я б сказав, що той крадій зняв і привласнив ренту з моєї інтелектуальної власності. Але тоді я таких слів не знав. Мені було боляче до сліз, але я подумав, що зате вмію малювати. А він — ні.
Художником я, зрештою, не став, але цей фах обрала моя дочка, і це для мене найвища нагорода… Я ж став журналістам і за довгі роки безліч разів стикався з плагіатом. На жаль, були такі мої колеги, що крали один в одного теми, факти й думки, іноді списували абзацами. І часто не з меркантильних міркувань. Мотив інтелектуальної крадіжки — це заздрість. Нестерпна думка, що хтось багатший за тебе на ідеї. І це завжди легко побачити в журналістських матеріалах. І не тільки в них. Але й, на жаль, в роботах істориків, філософів, психологів. І найбільше — в публічних лекціях, тренінгах, відеоблогах.
Пам’ятаєте грандіозного кандидата наук Киву? Чи популярного “психолога” Спартака Суботу? Нині, звинувачений у фальсифікації кандидатської дисертації, він справляє жалюгідне видовище. Здається, що папірець про вчений ступінь — це усе, що в нього було. І без цього він — андерсенівський голий король.
А який вигляд мають достойники, що, привласнивши ренту з плагіату, отримавши свої п’ятірки в політичний табель, сьогодні влаштовують героїчний флешмоб: “відмовся від незаслуженого наукового ступеня”, та ще й закликають інших наслідувати їхній приклад? Який? Шкода їх усіх.
Євген Якунов
