Мать моя взагалі дуже інтересна женщина.
Навчила мене багатьом речам. От, наприклад, коли я прилітаю така до неї, на мітлі — з *опи дим, з вух пара… сплошна емоція кароче…
І кричу отак, аж репаюсь про судьби міра чи ще про шось «дуже важнее». А мать моя в цей час, наприклад, сапу клепає. А тут я така… сплошна емоція, вібрірую і вибухаю!
І от коли я роблю паузу, таку спеціальну, в яку обично вставляють питаня для підтримки разговора («та ти шо?», «а він тобі шо?»), мать моя підніма очі, дивиться отим своїм блакиттям і каже: «А».
Не протягує, імітуючи зацікавлення, а каже оте своє коротке «А», і воно означає щось приблизно таке «Ваша думка настільки нам цікава, шо ми її в *раці мали, но ви оставайтесь на лінії, пока у вас усі гроші на щету не кончаться».
І от оце її «А», мигом гасить усі мої емоції…
Бо, ну, *улі тут емоціонірувать, якшо в масштабах Всесвіту вчасність і актуальність цього емоціоніруванія — на уровні «А»?!!!
Колись я навіть спитала у неї, шо означає оте «А»?
Мать підняла свої блакитні очі від турбот і сказала: «А».
А потім додала «Ой, шо ти з-під мене хочеш?»
І от я підросла, набралась всякої жизнєнної чепухи і тепер теж вмію вчасно і дотепно реагувати одним коротким звуком «А», об який розбиваються всі емоції і аргументи з фактами.
Татуся Бо
