Я по життю була кругленькою. Ну, не жиропа, але й не трєпєтная лань. Це тепер я знаю, що це тому, що мої предки були хліборобами (згідно із шалено популярною сьогодні теорією в Західній Европі про худих «мисливців» і кругленьких «хліборобів» — і порадами, як жити і тим, і іншим, аби почуватися щасливо).
Ну, те, що ми хлібороби, а не якась там голубаякровь – я ніколи й не приховувала. Втім, я була, скільки себе пам’ятаю, життєрадісною реготушкою і ніколи не замислювалася над питанням своєї конфігурації.
І от, коли мені було роки 4-5, я зрозуміла, що я — балерина. Ну, вірніше, що якщо я не стану балериною – я помру…
Очевидно, свої переконання я озвучила батькам. І, очевидно, не один раз. Цього я не пам’ятаю. Пам’ятаю лише день, коли тато мені сказав: «Галюся, сьогодні ми підемо записуватися в балетну школу» (а перед цим, щоб ви розуміли, у мене вже був досвід записуватися у музичну школу – де я, стрижена налисо, в таджицькій тюбетейці, співала на відбірковому конкурсі «В травє сідєл кузнєчік». Да, мене взяли в музичну школу… Ну, але це — окрема історія. Сьогодні – про балет).
Я так собі думаю, що мама – із трьома дітьми на руках і вічним поранням по господарству у перервах між роботою коректором у найбільшому в Україні видавництві, сказала татові: «Сірьожа, придумай що-небудь із тим балетом…»
Ну, і тато придумав…
Ми прийшли до якогось красивенного будинку, біля входу в який тато мені сказав: «Почекай мене хвилинку. Я збігаю запишу тебе в балетну школу».
Через пару хвилин тато вийшов дуже сумний і сказав, що в цьому році запис у балетну школу вже завершився. Але, сказав він мені, підхопивши на руки (а на руках він мене носив років до десяти, вже коли мої черевики били його по колінах), ти не сумуй, ми прийдемо на наступний рік і обов’язково вступимо у ту школу балерин.
Сьогодні я з ним поговорила, у Володимирському соборі.
Там є така лавиця, ліворуч від амвону, я завжди там сідаю — після того як помолюся — і говорю з ними обома, і з мамою, і з татом.
І я сказала йому, що він – найкращий у світі тато. І що все хороше в мені – від нього. Про те, що він поважав мене завжди – навіть тоді, коли я, п’ятирічний пампушок, стояла біла дверей у «балетну школу», а тато стояв у парадному того дому і підглядав за мною у причинені двері, аби я нікуди не дременула.
Я так вдячна, що ми тоді сходили в ту «балетну школу» і що він ніколи, ні разу не сказав, що я не годжуся в балерини. Навпаки: кожного дня він казав мені, яка я розумниця і талановита дівчинка…
І я сказала йому сьогодні — власне, як і завжди — що згадую його і маму щодня, і щодня прошу у них пробачення за біль, який, імовірно, їм завдавала.
Я сказала йому, що нема такої ціни, яку можна скласти за все те, що він вклав у мене – свою любов, своє терпіння, свої надії, всього себе…
А ще сказала, що у нас-таки одна кров, бо я – така ж дурепа, як і він – бо воюю із вітряками, замість того, аби спробувати з ними «дагаваріцца». І я сміялася сьогодні крізь сльози, бо ми таки і справді – ПлачиндИ. Уперті, без статків, але здобуті на розкіш говорити завжди і всюди лише правду.
Я вас так люблю, обох.
І моя любов не слабне від того, що ви вже рокИ – на небі.
… А тоді, через рік, я вже не хотіла бути балериною. Я мріяла стати водієм троллейбуса…
Галя Плачинда
