А весна за вікном – ну, вже просто безсовісна. Світ перетворився на елітний нічний (і денний) клуб, куди пускають всіх, окрім нас. Ось пролетіла зграйка горобців, малих мажорів. «Золота» молодь. Ось діловито на «бриючому» польоті сновигає респектабельний джміль, пузатий і золотий. Жовті лимонниці розліталися навколо бару, посьорбуючи мартіні…
А перед входом до того бару – два охоронці в коронах, здоровенні, з міцними щелепами, без тіні співчуття в очах…
І ми поприлипали до вікон, як жебраки, котрі, роззявивши рота, спостерігають за Віденським балом…
А поодаль, тротуарами ліниво бігають собаки, щоб за мить попростягатись на осонні. Гріють боки і неспохом вилизують собі яйця…
Птахи, як зажди, на своїх поверхах – шо їм до нас! Оно, білка човником снує від дерева до дерева. Дрібне крапчасте сонечко гріє дупу на розігрітій цеглі…
Їм усім добре, і зовсім не виглядає, що нас їм бракує.
Аж якось прикро трохи…
Володимир Гевко
