А ось що в мене є! Ножичок! Трогатєльний такий радянський ювілейний ножичок. Дістався мені від літньої жінки. Казала, чоловік купив його, коли оте 50-лєтіє Октября було, награвся у перший рік, і відтоді ножичок блука без толку по кутках у хаті.
Чоловіка вже нема, то жінка й віддала ножичка мені, як вєщь непотрібну, бо вже з півстоліття, як його ніхто відкрить не може, бо заіржавів.
Тре поїхати до «Епіцентру», купити WD-40, аби «розходити» леза в ножичку. Там шість знарядь проглядається, жаль, що штопора нема, але зате є шило.
А заразом у «Епіцентрі» візьму масло для велосипеда, бо ланцюг вже геть сухий, як «Мартіні». А без велосипеда в карантині жизні нема. Бо карантин, він як Восток – дєло тонкоє…
Ось такий чистий клопіт маю нині.
Вадим Петрасюк
