Суспільство

Аби було так, як має бути…

… І що то є — храм у селі!… На Дмитрія, Михайла, чи в Богородицю… Щороку в цей очікуваний час, приходять гості, рідні, хто в обід, хто в іншу зручну для нього пору — не важливо.

Важливо, що застелені столи із виделками догори зубами вже готові прийняти тремтливі холодці, палаючий хрін, різноманітні салати, голубці, рибу смажену, копчену, оселедець під кружечками цибулі, ковбаси такі і сякі, капусняк з пахучими ребрами, солодку домашню печеню, напитки-компоти з підвалу і все інше, що кладеться поверхами одне на одне, і чого перерахувати не може навіть сама ґаздиня.

Усе це готується поетапно, з прицілом на день останній, коли все потрібне згромадиться, привезеться, дістанеться, наріжеться, натреться, напечеться, підігріється, притруситься, нарешті, подасться поважно, з тихеньким ґонором «єк си належит»…

І чим менше місця залишатиметься на столі, тим більшим буде відчуття самодостатності у господарів, які «можут і мают, і гостей шануют».

Остання у храмових приготуваннях днина схожа на закидання найдовшими граблями сіна на копицю, створення «вершіті» на ній, яку уже «не ківают», а лише пригладжують зворотною стороною граблів, адже роботу завершено…

Щоправда, жінка тоді не з граблями, а в бігудях під косинкою, з фартушком на святошній сукні. Вона уже нічого не бачить і не чує, бо гості на порозі ось-ось, і лише вона одна знає, що й кому треба зараз зробити, аби вершіть на копиці вийшла «єк си належит»…

— Винеси банки порожні на горище, бо тут плентаютси пид ногами, — наказує вона чоловікові ніби й не сердито, але так, ніби те, що вона сказала, уже зроблено…

Чоловік виконує команду слухняно, неспішно виходить з банками в коридор. Щось там гримає, стукає, але ґаздиня пропускає повз вуха ті звуки, бо сказане нею ніби уже й зроблене…
— Де ти є? — питає вона згодом, енергійно протираючи тарілки.

Відповіді не чути.
Втім, здається, вона й не хоче її чути, бо одним вухом дослухається, чи не стукають у двері гості. Утім, мусить повторити питання ще раз уже по-інакшому:
— Місю, ти вже зліз?..
— Уже!… — чути десь далеко, ніби з глибини, а не з верху, голос Міся.
— Гай, борзенько, — примирливо промовляє ґаздиня.
— Я злазив драбинов, а внизу… — чується з глибини.
— Що внизу?…
— Ляда внизу була відкрита…
— Та й шо?..
— Та й я упав у підвал… — стогне чоловік.

— О! — вигукує жінка. — То озми там банку огірків… Справа зверху крайні…

І що то є храм, на якому все має бути так, як має бути!.. На Дмитрія, Михайла, чи в Богородицю…

Анатолій Томків

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.