«Сільпо», каса, черга. Переді мною викладає покупки бабуся. Старенька така, в хустині пуховій закашлатаній, пальто з вилинялим песцем на комірі.
Під пахвою затиснуті паличка і ручної в’язки рукавички. Кладе на транспортер вагову вермішель, двоє курячих крилець, півхлібини і жменьку карамельок.
Розраховується, бере решту — 5грн. і копійки. Спаковує продукти до сукняної валізи. Звертається до касирки :
— А это коробки стоят для сборов на Армию или на инвалидов? А то я очки забила…
— Та яка вам різниця, — каже касирка. — Не затримуйте очерєдь.
У мене по тих словах касирки під кутнім зубом щось замлоїло, серпентивне таке і жутко педагогічне. За методикою Макаренка. Але бабуся тим часом преспокійно собі так каже:
— Позовите администратора!
Касирка починає «пропікувати» мої покупки:
— Зара! Робити нема шо. Йдіть собі.
Проте адміністратор уже тут. Ввічлива середнього віку жінка, но нервова. Слухає бабусю із виглядом, буцім їй важливо, а бейджик свій нервово перемацує. А потім каже:
— То, бабо, скриньки для бандерівців із Правого Сектора. Розумієте? Йдіть, бо то вам не треба, бережіть пенсію, а то на аптеку не хвате…
Бабуся забирає решту, ті 5 гривень із копійками, кладе її до потертого гаманця. Виймає звідти 100 грн і пхає до скриньки.
— Эти Герои всё преодолеют! И жить будут по-человечески. А вы, две дури, выйдете замуж за имбецилов и будете битые пьяными мужьями, как драные козы. Потому что дуры — они всегда битые…
Роман Періжок
