Коли смолянистий запах дерев’яного зрубу вплітається тобі у волосся, коли тепло живого вогню переливається у твоє серце, яке починає битися швидко-швидко, коли є руки, які обнімають тебе…
… Коли раптом, у наш останній ранок, сипле такий лапатий сніг, що ти вже не знаєш, де небо і де земля, які нині торжествують…
І ти теж, разом з ними, торжествуєш.
Хоча й знаєш, що ще недовго, що ще трішечки — і ти опинишся в абсолютно інакшому, орвелівському, витверезуючому реальному житті, де літаки горять у небі, і на землі, у вогні, помирають мільйони життів…
Але поки ти тут, ще кілька годин, у власній мушлі тихого щастя — ти живеш так, як хочеш. І так, як би мусили жити усі Божі сторіння.
Дякую, мої рідні Карпати, що прихистили нас хоч ненадовго.
Галя Плачинда
