Суспільство

Батькові – у 100-ту його річницю

Останній тиждень грудня для мене — до щему болісні спогади про моїх батьків. І так уже більше 20 літ, відколи їх не стало: докори совісті й сумління. За те, що не договорив, не дослухав, не розпитав, не пожалів, не приїздив частіше, не допривіз гостинців і ліків…

26 грудня – то дата відходу за світи матері. І на цю ж пору припадає день народження батька. Цьогоріч його ювілей – 100 років.

У кліровій книзі Данинського Свято-Троїцького храму, до якого відносилася і батькова Шатура, за 1918 рік місцевий священик зафіксував 156 новонароджених, більшість із яких були хлопчики. Ім’я Степанка — друга дитина простих селян Олени та Лазура Тимошків — отримала на честь найближчого за церковним календарем імені поважного святого Стефана, що припадало на другий день по Різдву.

Рясно народжуючи своїх дітей у ті хоча й віхольні, але ж і надто обнадійливі роки Української національної революції 1917-1921 років, патріотичні, працьовиті й побожні селяни Ніжинської округи свято вірили в кращу долю своїх діток. Тому навіть у найгірших снах не могли вони й передбачити, якими диявольськими колами пекла зі смертельними випробуваннями доведеться всім їм пройти.

Розруха громадянської війни і перший голод на початку 20-х, тиф, продрозверстка і продподаток, насильна колективізація, голодомор 1932-33, сталінські репресії — то все впало на плечі юного покоління післяреволюційної доби – отруєного, посланим Москвою, страхом як покарання за українську непокірність і вільнолюбство.

Навесні 1939-го Степан був призваний до лав червоної армії. Й подальші роки його молодого життя можна змальовувати або окремими розділами в темних і світлих тонах книги, або пунктирним окресленням того осібного житейського відтинку довжиною у більш, ніж шість років.

Без перебільшення, послані Долею Ангели-Охоронці допомагали йому щодня й щоночі долати те, чого не вдалося уникнути більшості його однополчан-побратимів — смерті.

… Радянсько-фінський фронт загадкової війни 1940-го; оборона Москви 1941-го; Другий Білоруський фронт найскладнішої воєнної пори 1942-1944 воєнних років. І весь час — на передовій, в окопах і бліндажах, під свист куль і гуркіт канонад, віч-на-віч зі смертю, яка приходила туди чи не щодня. В час одного із боїв його винесли на носилках, зрикошеченого кулями й осколками. Ті осколки в ногах, руках і голові проносив усе своє життя та й забрав із собою на той світ. Ніхто з лікарів не наважувалися їх витягати.

Повернувшись в рідну Шатуру, незважаючи на інвалідність першої групи, відразу пішов до колгоспу. Бо ще жила надія, що завтра буде добрішим і кращим. Бо хотілося кращого життя своїм трьом синам. На ту колгоспну панщину виходив щодня доти, поки носили ноги. За дешеві натуральні трудодні, які рідко уречевлювалися грошима (колгосп «Жовтнева революція» постійно числився у відсталих).

Батько не любив розповідати про війну.
А про тих, хто, обвішаний медалями, стало сидів у президіях частих сільських зборів й довго розповідав про неї по-написаному, казав: «То тилові криси, вони справжньої війни й не нюхали».

З усіх воєначальників найбільше любив маршала Жукова. У студентські роки я купив, видану Політвидавом України в перекладі українською його «Спомини і роздуми», та й порадував батькові на День перемоги. Зачитав її зі своїми товаришами що називається до дірок.

Знали б вони, що відповів чотириразовий герой СРСР Жуков на донесену йому перед форсуванням Дніпра восени 1943 року інформацію про те, що на чотирьох червоноармійців є лише одна рушниця. А відповідь була такою: нічого, мовляв, страшного, чим більше хохлів загине, тим менше доведеться вивозити їх у Сибір.

Інвалідська воєнна пенсія в батька була 9 рублів. Це після реформи 1961 року. Мені, тоді п’ятирічному хлопчикові, врізалася в пам’ять майже не змінювана упродовж років церемонія після отримання тієї пенсії від сільського листоноші. Я мусив піднятися на табуретці до високо прикріпленого електролічильника й голосно продиктувати «накручені» за місять цифри. Батько акуратно розкривав чергову свою записну книжку й заповнював її низкою цифр і слів. Це означало – відразу «розчитаться з государством».

У цей «розчот» входили такі витрати з кожного колгоспного двору: світло, податок на землю, оранка (сіянка, обробка) городу колгоспними кіньми, торф, вугілля, дрова, мельниця, оплата підводи для виїзду цілою родиною на базар у Ніжин. Ще було (раз у рік) — за парування корови чи свині.

Далі бралася друга записна книга: туди заносилися часткові внески з пенсії на більш дорожчі покупки, які планувалися на ближчі місяці (перекриття хати, гармоня середньому брату Андруші, покупка поросяти чи корови, «на телевізор»). Телевізор ми купили, коли я вже був у 5 класі.

Остача з пенсії йшла на традиційне застілля із ближчими друзями-фронтовиками (лиш обов’язково з якогось приводу, а не просто так). Не раз скрушно котрийсь із них порівнював: та що тієї інвалідської пенсії — пару пляшок «казьонки», ото й усього.

Коли чую нині від когось із старших, як гарно було при колгоспах, як дбало тоді «государство» за фронтовиків, пригадую, з якими труднощами діставав тоді, працюючи вже журналістом у Чернівцях, сердечні каплі «Валокордин» для матері та протидіабетичні індійські пігулки «Букарбан» — батькові.

Батько був совісним – ніколи не ходив по начальницьких кабінетах (хоч мав на те право), аби «вибити» (інакше слово не підходить) собі путівку на лікування чи якийсь речовий дефіцит для сім’ї. І ніколи нічого не просив для себе.

Мати згадувала, як не раз примушувала його за підрахунками пігулок того «букарбану», що зоставалися в присланій мною з Чернівців, Києва чи Москви коробці. Помітивши це, казала: «То давай напишемо Колі в Чернівці, може, там йому легше буде їх дістати». На те він твердо казав: «Та не треба беспокоїть. У нього й без нас там багато клопотів. А я вже так прожив багато, ще місяць протягну».

Любив читати і вірив усьому тому, що в газетах було написано. Стало передплачував «районку». Перечитував все там від першої й до останньої сторінки. Коли вже пам’ять стала підводити, на кожній статті ставив помітку «прочитано» — аби не повертатися до неї знову.

Ще вів записні книжки. З них можна довідатися, хто й коли помер у селі, коли (за роками) посадили картоплю, якого числа випав перший сніг, коли купили в Макіївці корову Мелашку і скільки телят вона привела.

Записи ті мали авторитет у селі. Як тільки з-поміж колгоспних механізаторів на табурі чи в автопарку виникали якісь суперечки щодо тих чи тих сільських подій, хлопці посилали брата Іваньку до батькових «архіпів», як називала ці записнички племінниця Тетянка. Іванька безпомильно віднаходив у тих записах правильне потвердження спірного факту.

В окремій записничці значилися дати моїх нечастих приїздів у Данину в пору моєї восьмирічної праці журналістом на Буковині, приїзди на канікули внуків із далекої Буковини – Ярика і Алінки.

Незадовго до смерті показав мені витинку з районної газети «Під прапором Леніна» — реклами районного похоронного бюро із зображенням пам’ятника з цементового вапняку: проста стела з хрестом і місце для фотографії. Пристав до мене кріпко: «Замов мені таке, поки я живий і маю гроші з пенсії, сховай на горищі сараю в соломі, а як прийдеться, то готове вже поставите, та й не будете безпокоїться і витрачатися»… «Не можу я виконати такого твого прохання, — казав йому не раз. — Та ж люди в селі сміятимуться…». А він все наполягав.

По смерті батька його численні записнички перейшли до мого архіву. Багато з них послужили гарним фактажем до мого двотомового «Села».

Шкодую тепер, що не забрав відразу до свого київського помешкання його воєнний чемодан. В час одного приїзду в Данину серце похололо, коли побачив ту пам’ятку, вже прогнилу від вологи, посеред двору, – невістка насипала туди зерно для качок і курей…

Дякую Тобі, Батьку. За все.
І прости-пробач. За все.

Микола Тимошик

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.