Уже котрий день не можу зібрати докупи слова, думки, емоції… Вони розлітаються, немов розбитий калейдоскоп, і годі їх склеїти. Тільки наче в осколках дзеркал, то тут, то там з’являються картинки пережитого, в яких завжди була присутня Вона – моя вірна, незрадлива подруга, моя рідна душа.
Після звістки про те, що… її вже нема, в одну мить відступило все буденне, суєтне, те, що видавалося важливим. І хоча останнім часом, відколи вона по телефону озвучила свій діагноз (минуло два місяці), тривога за її здоров’я не покидала (після чергової «хімії» їй було дуже кепсько), намагалася переконати себе і її, що Бог мусить їй допомогти, бо вона стільки добра, Богоугодних справ зробила людям…
Тиждень тому вона сказала мені «пока!» таким голосом, що я зрозуміла: то прощання. І розгублена її повідомленням, що вона в реанімації, і їй тяжко говорити, тяжко дихати, щось пролепетала на кшталт: «Ти це переживеш, бо вже не вперше так погано після «хімії». А поклавши слухавку, враз промовила синові вголос: «Чому я їй не сказала, що люблю її?!».
Чому, чому?
Як часто ми картаємо себе за те, що тримали в собі емоції й почуття, були скупими на такі освідчення. Адже ж переконана, що дружба, як і кохання, дарується із небес. І всім відомо, що не випадково нам на життєвій стезі зустрічаються люди, які супроводжують нас постійно. Як кажуть, і в радості, й у горі. І це – великий дар.
Вдячна долі, що подарувала мені Подругу на все життя. Це ж треба було «комусь» посадити нас, першокурсниць факультету журналістики Львівського університету, першого вересня 1970-го поруч в аудиторії!
Зоя, Зойка, Зося, Зая…
Її називали по-різному, нашу неповторну однокурсницю Зою Жураківську. Неповторну, бо ніхто не вмів так, як вона, на кожному кроці сипати жартами, що й найпохмурішого могли розсмішити до сліз, мало кому вдавалося «дістати» наймодніші новинки, в яких вона завше виглядала ексклюзивно.
А дивовижним було в ній те, що поряд із високою вимогливістю до себе, що зрештою оцінювалося відмінними оцінками, в ній жив «здоровий авантюризм», чи як тепер сказали б, «пофігізм» у ставленні до речей, подій і думок, які інші (у тому числі й я) сприймали надто серйозно.
Чого тільки вартий «марафон» на заняттях з фізкультури довкола гуртожитку, який влаштувала викладачка із «солдафонською» манерою й методою. Ми з дівчатами слухняно оббігли кілька кіл довкола стадіону, а фінішувала однією із перших Зоя, яка… перечекала в кущах, а відтак рвонула до стрічки… І що цікаво, такі її витівки сприймалися без обурення, без образ. Вона обеззброювала своєю «невинною» усмішкою, оригінальним жартом – сердитися на неї неможливо було…
… Ми спали з нею на вузенькому ліжку в гуртожитку, ховаючи її, «зайця», від комендантші. Ми на ніч накручували бігуді й підкладали кулаки під голову, аби не так відчувати те залізяччя, а вранці робили зачіски й, певні своєї неперевершеності, їхали до головного корпусу на пари.
Ми влаштовували «салон» у кімнаті, співаючи під гітару пісні і розпиваючи чаї з кавалерами. Ми з Наталкою Пастушенко були свідками, як Зоя робила вигляд, що їй зовсім байдужий Володя Краснодемський, а коли після другого курсу вони разом поїхали в одну районку на практику, моя сестра напророчила: «Ось побачиш, Зоя вийде за нього заміж»…
Так і сталося.
Я була дружкою на їхньому весіллі. Наталка була дружкою на нашому з Григором весіллі… (Я не сказала їй, що Наталки вже нема, коли розмовляли про її хворобу…Чи стрінуться вони тепер ТАМ, мої студентські подружки-нерозлийвода?!.)…
… Ми опинилися в Чернівцях завдяки їм, Краснодемським. Більше того, вони нас прихистили у себе в квартирі, яку отримали в редакції «Радянської Буковини» – два роки ми жили як одна сім’я. Вони були поряд, коли прийшло горе і коли потрібна була підтримка під час серйозної хвороби… Навіть після того, як виїхали до Києва. І коли мені випадало їхати до столиці, у їхній домівці мене чекали рідні люди. Мене, мого сина…
Іноді достатньо було поговорити із Зоєю по телефону, щоби отримати «ліки» від поганого настрою, «рецепт» поведінки в тій чи іншій ситуації, «пігулку», що неодмінно викликала сміх. Із її «приколів», пригод можна створювати цілу книгу анекдотів. І цими днями, після того, як минуло перше оціпеніння від неймовірно печальної звістки, ми з колегами пригадуємо ті смішні епізоди. Аби не плакати, бо їй, Зойці, це не сподобалося б…
… Вона промовила мені «пока» таким голосом, що я зрозуміла: то було прощання. І не можу собі простити, що не сказала, як її люблю. Як її любить ледь не цілий світ. Хоча вона мала знати про це. Але що з того, якщо світ не зміг її врятувати?!!
Валентина Мацерук
