Воля має свою ціну. Але яка та ціна? Який точний курс, і хто саме має платити? Коли платить військовий – він знає чим та за що. Усвідомлює, що віддає своє за інших. А цивільний? Яка ціна його волі, волі, якої сам собі він не просив? «Ми вас сюди не кликали». «Ми вас туди не посилали». Не ми, не ми, не ми…
Але коли ти не хочеш платити свідомо, борг на тебе покладає хтось інший. А в такому боргу ціна неволі – така ж, як і ціна волі. За німе прохання «лишіть як було» доведеться заплатити не менше, ніж за найпотужніші зміни. І ніхто не узгоджуватиме з тобою ту ціну, не спитає, чим ти готовий заплатити. Просто візьме скільки йому треба, а тебе полишить обгорілим трупом на узбіччі. Або жебраком коло розбомбленої хати.
Не варто сподіватися, що той борг є суспільним.
Суспільство ніколи нічого не платить, бо суспільство, громада, держава – це абстракції. Кожна сплата завжди зводиться до однієї конкретної людини, яка сам на сам залишається зі своїм несвідомим боргом. Така людина має право на розгубленість, зречення та гнів. Але за неї вже вирішено, що борг буде сплачений, і тепер вона отримує своє.
І ось тут стає відчутною принципова різниця: коли ти вирішуєш «не обирати», коли наголошуєш, що це «не твоя війна» – ти не можеш впливати на ту ціну, яку з тебе стягнуть. Неприйняття – лише форма згоди.
Катерина Пархоменко
