Перепоховання Т. Шевченка — повернення праху поета з Смоленського кладовища російського С.-Петербурга в Україну. Наполегливість та ініціативу виявив художник Григорій Честахівський (1820-1893), з яким Т. Шевченко познайомився й потоваришував у останні роки життя. «Прошение» на ім’я Міністра внутрішніх справ і петербурзького військового генерал-губернатора 27 лютого 1861 підписано «коллежским советником» Михайлом Лазаревським (1818-1867), підстаршим з шести братів, які з шаною ставилися до Тараса Григоровича. Дозвіл отримано на початку квітня, а 22 квітня Г. Честахівський змалював загальний вигляд поховання Кобзаря на Смоленському кладовищі.
Зранку 26 квітня 1861 до Тарасової могили прибули петербурзькі друзі й знайомі. Домовину викопали − труна дубова, оббита срібною парчею, у головах кришки на срібній дошці написано: «Украинский поэт Тарас Григорьевич Шевченко 1861 февраля 26 д.». Домовину покладено іще в свинцеву труну та на траурний ресорний віз. Українська громада С.-Петербурга супроводжувати прах Кобзаря в Україну доручила Олександру Лазаревському й Григорію Честахівському.
Залізницею труну спочатку відправили до Москви; процесію зустрічало й проводжало багато шанувальників творчості українського поета, зокрема, мешканці російського містечка Орла почали навіть збирати гроші на спорудження пам’ятника. А полтавці, на пам’ять про «батька Тараса», посадили край дороги дуб, який обгородили металевим парканчиком, на мідній пластинці якої викарбували: «Твоя дума, твоя пісня не вмре, не загине».
Із Москви до Києва прах Т. Шевченка везли поштовим шляхом через Тулу, Орел, Брянськ, Глухів, Кролевець, Алтинівку, Кич, Батурин, Дочь, Борзну, Комарівку, Ніжин, Дівицю, Носівку, Раздкевичі, Козелець, Смітовку, Залісся. Першою поштовою станцією в Україні стало сумське село Есмань. Літератор-мемуарист Гліб Лазаревський (1877-1949) в «Київській старовині» писав про маршрут і про те, як насправді зустрічала Україна Т. Шевченка: «З любов’ю, пошаною, пестливо зустріла українська земля свого сина. І що далі на південь, то все голубішало небо, теплішало напоєне пахощами квітучих садків повітря, ширшали бузкові обрії, зеленішали лани. Урочисто зустрічали жалібний поїзд і давня гетьманська столиця Глухів. І колишнє сотенне місто Кролевець: на подвір’ї садиби Огієвських 4 травня 1861 мешканці прощалися з Кобзарем. Всюди виходили назустріч і супроводжали труну й церковні корогви, і цехові значки, і військові оркестри… і тисячі людей. Сумно гули церковні дзвони, бо, всупереч словам улюбленої пісні поета, вся Україна плакала».
Гули церковні дзвони Глухова й Кролевця: Соборно-Троїцької, Миколаївської, Анастасіївської, Преображенської, Вознесенської, Трьох Святительської, Покровської, Різдво-Богородицької церков. Серед тих, хто вшановував Т. Шевченка, зустрічав скорботну траурну процесію в колишній столиці Гетьманщини, були священики храмів: Іоанн Сечка, Йосип Петровський, Федір Карпинський, Євмен Россинський, протоієрей Данило Сочава, Сімеон Чернявський, Олексій Шекун, Никифор Імшенецький, Євдоким Матвієвський; сотні жителів.
Смерть Тараса Григоровича оплакували знайомі – Глафіра Матвіївна та Дмитро Петрович Огієвські. Григорій Честахівський уточнює деякі деталі: «В середу, 3-го числа мая, в четверть третього часу», враховуючи недовгу відстань від Есмані до Глухова, можемо вважати, що домовина з Шевченком надвечір того дня була вже в місті, а не 4 травня, як це твердиться сучасними дослідниками життя Кобзаря. До Броварів похоронна процесія прибула 6 травня (за старим стилем) 1861 о 7 годині ранку, в суботу, зупинилися біля Троїцької церкви, що розташовувалася навпроти поштово-кінної станції…
Труна на возі, вінками обвита; на козлі – ямщик бородатий, коні поштарські ледве бредуть по піску глибокому… Народ поскидав шапки… ми заспівали хором сумну, привітну пісню. На труні був вінок і з руки жіночої на йому написано: «Прощай, батьку, орле сизий!». З цього опису письменника Володимира Бернатовича (1840-1865) – на час похорон Шевченка студента ун-ту св. Володимира − довідуємось, що «…тоді над труною Шевченка поруч з українцями виступив якийсь серб і висловив… од усіх южних слов’ян: болгарів, сербів, чорногорців – свою честь й шанобу для українського співця».
О 10-й годині дня в травні 1861 вирушили від Броварів до Києва, власне, у напрямку Дніпра; їхали близько семи годин не шосе, а узбіччям − щоб «…не так трусило». Коли о п’ятій годині вечора процесія наближалася до Микільської Слобідки, студенти університету св. Володимира випрягли коней і покотили воза із прахом поета до церкви Різдва, що знаходилася на розі вулиці Олександрівської і сучасної Поштової площі. Труну мали поставити в університетській церкві, але генерал-губернатор не дозволив цього зробити.
У Микільській Слобідці, а потім на Ланцюговому мосту й Подолі траурну процесію зустрічали кияни, професори й студенти ун-ту св. Володимира. Імена деяких з них збереглися в спогадах учасників тих подій: Микола Ковалевський (1841-1897), Микола Малашенко, П. Вишневський, Я. Габель, Олександр Стоянов (1841–1914), Михайло Драгоманов (1841-1895), Микола Лисенко (1842-1912), Павло Житецький (1837-1911), Микола Загурський (1833-1919), Павлин Свєнціцький (1841-1876), Володимир Бернатович (1840-1865), Каленик Шейковський (1835-1903), Тадей Рильський (1841-1902), Михайло Чалий (1816-1907).
6 травня під вечір прибули до Києва. Близько четвертої години дня Тарасів родич Варфоломій Шевченко (1821-1892) відвідав у квартирі на Хоревій вулиці законовчителя Другої київської гімназії Петра Лебединцева (1819-1896), який служив благочинним у храмі на Подолі й попросив дозволу залишити на ніч труну з прахом Т. Шевченка в церкві Різдва. Але таке рішення самочинно П. Лебединцев не міг прийняти, тому із Варфоломієм поїхали до Києво-Печерської лаври просити митрополита Арсенія дозволу, але зустріли траурну процесію й зупинили «перед Києвом» до вирішення питання.
«Перед вежовою брамою, – писав у спогадах П. Лебединцев, – на шосе ми зустрілися з труною, яку везли студенти й інша молодь, знявши шапки. Важка свинцева труна була в дерев’яному ящику на дрогах і накрита покривалом із червоної китайки, на якій лежало багато вінків і квітів. На нашу пропозицію молодь пообіцяла зупинитися тут і ждати, поки дозволять їхати далі у місто, що вона й виконала». Священик Петро Лебединцев, земляк художника, який відправляв панахиду, пише: «Не тільки в церкві, а й на дворі було повно-повнісінько людей… Тоді ж, уранці, труну під китайкою винесли на вулицю, щоб сфотографуватися разом із братами Тараса й родичами, які вийшли з натовпу в своїх свитках». Залишилася невідомою жінка в чорному, що поклала на труну Кобзареві терновий вінок й одразу зникла − марними були пошуки її поліцією. На четверту годину дня призначена панахида й винесення домовини з церкви Різдва до пароплава «Кременчугъ»: попереду процесії їхали на конях жандарми, за ними йшов оркестр міської музики, студенти несли хрест і три церковні корогви, за священиками везли труну, накриту червоною козацькою китайкою, а навколо майоріли ще 11 міських цехових значків. Процесія розтягнулася на версту й мала величний вигляд. Пароплав «Кременчуг», який стояв біля Ланцюгового мосту, через повінь не міг пристати до берега, тому домовину спустили на палубу на рушниках.
8 травня 1861 о 7-й ранку судно відчалило від київської набережної й взяло напрям до Канева. Київський губернатор Павло Гессе (1801-1880) надіслав Наказ начальникові канівської поліції про додержання «порядку» під час похорону Т. Шевченка: «Сегодня повезут на пароходе в Канев тело умершего академика Шевченко, где и предполагают предать его земле. Так как при погребении, по всей вероятности, будет большое стечение народа, то я предписываю вашему высокоблагородию принять надлежащие меры к сохранению порядка и о последующем мне донести. Козловскому об отправке по эстафете пакета в Канев, с отнесением расхода на счет казны».
Гроб супроводжували 24 особи, серед них родичі: двоюрідний брат Варфоломій Шевченко, його дружина Олександра, їх син Андрій, брат Микита Шевченко та його дружина Палажка, брат Йосип Шевченко і його дружина Мотря, зять Федір Бойко і його дружина Ярина (сестра поета); петербурзькі друзі О. Лазаревський, М. Пастернак і Г. Честахівський; кияни — художник, учитель малювання Другої київської гімназії І. Сошенко та його дружина Марія, дружина інспектора М. Чалого Надія, вихованці університету св. Володимира: М. Драгоманов, М. Стрицький, В. Антонович, П. Житецький, Т. Рильський, П. Косач, О. Стоянов. М. Ковалевський і Я. Габель, М. Малашенко й П. Вишневський; учень Другої київської гімназії В. Вельєгорський, фотограф В. Воюцький, канцелярист І. Шукста, поручик П. Богданович, приятель Кобзаря В. Забіла.
О четвертій годині ранку пароплав пришвартувався до берега Канева. Труну поставили в Успенській церкві — місцеві жителів прощалися з Шевченком. Багатолюдна панахида відбулася 9 травня. У ній взяли участь і студенти ун-ту, які прибули до Канева. Протягом трьох днів жителі навколишніх сіл прощалися з поетом; перед похованням виголошено шість промов, серед них серед них — студентів М. Ковалевського, М. Малишенка, П. Вишневського.
Поховали Кобзаря 10 травня (22 за новим стилем) о сьомій годині вечора на Чернечій горі, яка, прийнявши прах поета, стала називатися «Тарасовою».
Віктор Жадько
