Цей соковитий товстогудинний кущ картоплі я викопав із чорної як сажа землі на кам’яному узвишші британського острова, звідки досяжні зорові виднокола Уельсу.
Шалений вітер безперервно гуде у верховітті екзотичних дерев, завезених через ліверпульські порти з екваторіальних широт в колоніальні часи імперії. Втрачається відчуття меж простору, у якому перебуваєш, бо екзотична тропіка, переплетена ліанами, перемішується з холодною сірістю неба, дрібним дощем, що раз по раз перетворюється на таке ж дрібне льодяне градовиння.
Воно розсипається в траву, сніговим моросом притрушує камінні мури, асфальт, і одразу зникає. Відчайдушно кричать над головою велетенські морські чайки, і вже не знаєш — де ти, в якому історичному періоді?
Здається, лише український чорнозем міг народити такий буйний картопляний кущ наприкінці літа. Кущ, викопаний тут, на скелях, на зламі січня-лютого, посеред зими, яка і не холодна, і не тепла, між фейковою тропічністю і Анктарктикою, зігрітими Гольфстрімом.
Якесь химерне все й не справжнє для душі української…
Але ж картопля справжня, і це факт!..
Намагаєшся зрозуміти, звідки вона взялась тут, і раптом пригадуєш, що це ж якраз ти сам і впорядковував цю територію кілька місяців тому, переносив у інше місце контейнер для побутових відходів…
Тоді, очевидно, і потрапила в землю картоплина, і проросла у неймовірній послідовності, давши урожай взимку… Але що тут скажеш… Британія — вона щось таке, що за межами часу, територій та стандартів…
Анатолій Томків
