Сонце вчора звечора передбачливо завело собі будильник на 5.32. Травень прокинувся на кілька годин раніше. І мене розбудив. Точніше, термосити мене почали спогади з минулого століття, коли Першотравень був значно червонішим і значно зеленішим. А що ви хотіли? Адже, коли тоді двадцять чи трохи більше років, цей червоний день календаря дійсно видається значно червонішим.
І не тільки від червоних прапорів, а ще й від наших розпашілих і припечених проти сонця облич. І, само собою, перший день травня тоді був аж занадто зеленим не лише тому, що існувала давня традиція зустрічати його на зеленій траві під зеленими деревами чи кущами. Він був зеленіший зелених трав, наших ліктів та колін, ще й тому, що ми після довгої зими виганяли пастися на зелене пасовиська зеленого змія.
Скажу чесно словами одного крикливого політика, це була ще та неслухняна скотиняка!.. Ми з усіх сил пасли змія гуртом і поодинці, але збоку здавалося, що це він нас пасе. І цвьохкаючи батогом, змушує витинати різні штуки.
Ні, спершу він вів себе сумирно. Дозволяв нам – молоді Паркомуни (наш куток на вулиці Свободи) зібратися гуртом і сходити на святкову демонстрацію в центрі селища. Ми там дружно демонстрували свою єдність і готовність святкувати сьогодні початок травня на природі: в посадці чи біля річки. Тут же робили потрібні закупи і починали необхідні приготування.
Свіжа розкішна зелень, яскраве сонце, жвавий плюскіт річки – холодильника “Кільтичія” для охолодження ситра та інших не зайвих напоїв, веселий переспів птахів, цвітіння дерев і кущів, перші квіти, енергійні комахи чи оси – все це вже чекало нас із широко розкритими обіймами. Ми обирали найзручніше місце, дівчата “накривали стіл”, хлопці облизувалися, словом, всі були зайняті. Тільки ледащо зелений змій поки куняв у холодку.
Та коли сонце піднімалося вище, ота зелена потвора прокидалася і починала викидати з нами різні «коники». Тобто ми співали пісень, грали на гітарі чи гармошці, танцювали під магнітофон і, звісно, намагалися грати в футбол. Точніше, з галасом бігали травою за м’ячем чи ще чимось, що мусило виконувати роль м’яча.
Та змію зеленющому і цього було мало. Він тоді брався ще й за кожного з нас. Хтось ліз на дерево і звідти кричав свій тост. Інший ішов до “холодильника” і падав у нього – в річку. Ще хтось співав так голосно, що деякі птахи розліталися звідси і жалкували, що повернулися з вирію. Хтось незграбно, немов ведмідь, дерся у чагарник полювати за їжаком чи бозна за ким і потім розпачливо волав звідти: “Я не могу дальше пройти!..”(серед нас був один етнічний росіянин). А хтось раптом згадував, що річка з холодною водою – не тільки холодильник, а й філіал витверезника і добровільно приступав до водних процедур…
Енергія била фонтаном, але ми економили сили на вечір, бо готувалися йти в центр на танці. З піснями. Причому, як правило, доходили туди майже всі. І танцювали всі, хто ще міг стояти чи ходити. А пізно ввечері, коли поверталися на свій куток, нам пречудово співали солов’ї. Ох, які виконавці були в Кутяковій балці чи на високих тополях біля річки в Деркачевому!!! Голосисті і неперевершені. Якось вже у студентські роки я, маючи 
портативний магнітофон “Протон”, поліз травневої ночі в партер – причаївся у чагарниках і записав спів наших солов’їв. А потім у гуртожитку цей концерт, скажімо так, дуууже пригодився.
До речі, не зважаючи на бурхливу першотравневу енергію, всі наші пригоди закінчувалися щасливо (на попечені на сонці ніс і щоки чи ранкову спрагу винятково від довгого перебування під сонцем не варто зважати). Щоправда, одного разу, коли будучи студентом журфаку, приїздив до друзів на Першотравень, ми з приятелем таки ледь не зіпсували свято собі і людям. Сергій В. (на одному із знімків він стоїть від мене праворуч), вже трохи розчервонівшись під сонцем, схопив чиюсь швидкісну “Яву”. А я теж вмостився в сідлі. Ми чогось помчали в центр, але їхали не нашою Свободою, а опинилися аж на Маяковського. Мотоцикл був без глушників і ревів, як звір. Сергій газував ще дужче, кури з дороги розлітатися, бабусі, які у білих святкових хустках сиділи на лавочках, гукали щось нам вслід. Мабуть, не: “Мир! Май! Труд!” …
Мотоцикл спершу різко занесло на повороті біля бані. А коли вилетіли на місток, “Ява” стрімко пішла вбік і зачепилися дугою за бетонний стовпчик на узбіччі. Ми, немов із катапульти, полетіли в різні боки. Я після сальто приземлився у відносно м’якій траві на спину. Сергій трохи неподалік. Схопилися на ноги: ніби живі й цілі! Хутко завели мотоцикл і дременули з місця не дуже веселої пригоди. А вже ввечері після танців прийшли ще раз подивитися на звалений стовпчик та місце падіння. І хтось багато разів повторював, що один із нас, схоже, народився під щасливою зіркою. Чи навіть під цілим сузір’ям: якщо не Великої, то Малої Ведмедиці точно.
Першотравень давно не такий червоний. І не такий зелений. Але коли якось натрапив на сірі старі фото, цей день знову постав у моїй пам’яті у всій своїй різнобарвній красі. А почувши вчора тьохкання солов’я, відразу пригадав звуки чарівної сільської травневої ночі, коли не спалося з інших причин, ніж зараз.
Павло Кущ
