Суспільство

Чи шкода мені пенсіонерів?

У соціальній мережі і на вулиці часто чую: «фсьоплохо». Я іноді не стримуюсь і відповідаю щось на кшталт: «людина сама коваль свого щастя. Мало платять? Змініть роботу! Задовбали політики і чвари? Почніть цікавитися мистецтвом і читати книжки. Погано зі здоров’ям? Припиніть жерти гівно і почніть робити зарядку!»

«Так страшно» , «Так нєпонятно», «Так трудно» — лунає у відповідь стандартна відмазка лінивих, слабодухих створінь, що замість боротьби обирають одвічне рабське скиглення та нарікання.

«Життя — це постійна боротьба. Долання власних страхів, немочі, ліні, розчарувань. Щодня. Щохвилини. Інакше не буває!» — кажу я і тут майже завжди мені у відповідь «прилітає»:
— А ви подумалі о пєнсіонєрах?
— Я вже сам майже пенсіонер.
— Тю, а сколько вам?
— 52.
— Нікогда би нє подумал(ла)…

Так от, зараз розкажу чесно, що я думаю про пенсіонерів у нашій країні! Чи шкода мені їх? Поки що шкода, але не всіх.

Поясню: мені справді дуже шкода тих, хто свого часу довірився СРСР і втратив все, що накопичував копійка до копійки все життя. А потім повільно жебрав і вмирав з голоду й холоду у 90-ті, коли ми від соціальної уравніловки увійшли в епоху дикого капіталізму та первісного накопиченя капіталу (зараз їх в живих майже не лишилось). Саме тоді активно вступало у життя наше покоління, що в більшості своїй зробило висновок — в пенсійному питанні на державу покладатися не можна!

За 2 місяці я матиму 35 років безперевного трудового стажу. Від січня 1986-го працював різнорабочим (перший запис у трудовій книзі) потім вчився в театральному, потім армія, потім театр ім. Лесі Українки. З 2000 року ФОП з виробництва телепродукції, що на пікових формах заробляв до 250 000 грн на місяць у 2004-2008 роках, коли курс долара був близько 5 грн.

Днями я попросив пенсійного юриста (заради цікавості) обчислити мою потенційну пенсію.

— Тисячі три з половиною максимум» — відповів він мені.
— Я так і думав! — відповів я, анітрохи не здивовано.

В СРСР не було жебраків, бо жебраками всі. Від 1991-го у кожного з нас був шанс: або тікати з СРСР, або залишитись тут. Ті з мого покоління, хто обрали втікати — зараз почуваються більш-менш стабільно, бо зрозуміли, що в житті і забезпеченні власного добробуту можна покладатися виключно на себе! Мало заробляєш — шукай нову роботу, розвивайся, думай, ризикуй…. про це я вже писав.

Але є й такі, що обрали СРСР. Вони й досі чекають милостині, сподівається, що хтось прийде і вкрутить лампочку в під’їзді, пофарбує стіни, дасть знижку, ну, хоч на щось… І скиглять, скиглять, скиглять.

Так ось: таких пенсіонерів мені не шкода. Жалібність — не конструктивна емоція. Маніпулятивна. За свій вік я бачив купу прикладів як людина, що викликала зовні жалобу, першою встромляла ножа в спину свого благодійника.

Ну, а оскільки нині в країні на 16 мільйонів працюючих маємо близько 12 мільйонів пенсіонерів, то шансів на гідну пенсію від держави моє покоління не має жодних. А я й не чекаю. Бо не маю жалю до себе. Все життя працюю, мов той віл, ба більше — роблю це із задоволенням! Бо якщо ви витратили все життя на нелюбу працю, щоб отримати жалюгідну пенсію — ви просрали власне життя, з чим я вас і вітаю!!!

Може, держава у нас і не дуже… але країна у нас чудова і справді – не позбавлена можливостей! Працюйте, Креативте, Ризикуйте, Живіть до 120 років.

ВСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ТІЛЬКИ ВІД КОЖНОГО ОСОБИСТО!!!
Тільки інфантили, слабаки і невдахи покладаються на зовнішні сили. СИЛЬНІ — ТІЛЬКИ НА СЕБЕ!

Тому всім сильним – цьом!
Всім слабкодухим і лінивим – приємного скиглення! О, ще…. і нє забудьтє включіть тєлєвізор, де вам розкажуть «как всьо в странє х*йово»…

Антін Мухарський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.