Суспільство

Бабушки «розхитують» тролейбус №7

Одеса. Тролейбус №7. Дві жінки, яким на вигляд близько 70, розмірковують про гуманітарну та економічну політику держави:
— Задолбалі со своім голодом. Єлі конци с концамі сводім, а еті скоти Совєтскій Союз хают. Да как можно вообщє? Там всьо било в порядкє, а тут ніщєта.

— Ой, ви знаєте, била надєжда на нового прєзідєнта, но он, я віжу, тоже в свой карман із наших пєрєкладиваєт… Голод у ніх… как же. Да ето у нас голод, а у ніх — чьорная ікра і бєшениє міліони.
— І опять же, говорят, что Россія укрАінцев істрєбляла. Ето же смєшно. Ето нацисти укрАінскіє русскіх убівалі, но оні всьо пєрєкрутілі. Памятнікі голодомору ставят. Лучше би пєнсіі повисілі.
— Кстаті да, а что, кому-то у нас хочєтся плохіх отношеній с Россієй?

Мій терпець на цій фразі уривається…
— Мені хочеться!, — голосно, на весь автобус кажу я, вклинившись до їхньої «дискусії».

Пауза. Рускиє матрьони онємєли!
— Ви мене добре почули?!, — уриваю я «минуту молчания». — Я хОчу поганих стосунків з Росією.
— Зачєм? – роблять здивовані очі жінки.
— Бо незалежна Україна у дружніх стосунках з Росією неможлива. Перевірено століттями.
— Ну ви, молодой чєловєк, відімо оттуда – із «Бандеріі».
— А ви, певне, звідти – із «Моск*лії»?
— Я прієхала в Одєссу, когда мнє било двадцать.
— І досі зберегли антиукраїнський світогляд. Феноменально.
— У меня «світогляд» нормальний. А ви откуда же к нам пожаловалі?
— Кому це — «к нам», заброди?! Я нізвідки не приїжджав, бо мешкаю в Одесі від народження.

Пауза.
— То ви з Росії сюди приїхали, обозом з окупантами? – перепитую.
— Ето нє імєєт значєнія… Да, какая вам вообщє разніца..?
— Разніца та, що ви ведете себе як вороги країни, в якій живете. Ви заперечуєте геноцид українського народу. Ви оскверняєте пам’ять невинно убієнних.
— Ето уже хамство, нєвоспітанность.
— Хамством є те, що лунало щойно з ваших вуст!

Отакі нащадки «визволителів. Оце і є електорат медведчука. Насправді ледь не півбудинку, де мешкаю, заселено саме такими. Для них усе просто: «голодомора нє било — бил нєурожай», «в СССР било нєсказанно лучше, чєм сєйчас», «плєвать на памятнікі и культуру — лучше поднімітє пєнсіі», «ковід — ето просто гріп»…

Їх, отаких, видно зоддаля. Вони відрізняються від українців, навіть якщо прожили в Україні півстоліття чи більше.

«Нафіга з такими вступати в розмову?» — спитаєте ви.
А це такий собі «замір температури по палаті». Цікаво зрозуміти, на чий бік стане оточення (якщо воно є, якщо ж сам-на-сам з ватою – чіпати нецікаво). Експеримент енергозатратний. Взагалі я такі не люблю. Не можу назвати себе людиною, в якої багато енергії… Але якщо вже складаються відповідні умови, то… часом практикую.

Так ось, власне, цього разу я чув десь за спиною: «правільно, у меня тоже єсть погібшиє во врємя голода», «совок жив», «бабушкі вижилі із ума»…

Це вже щось.

Сергій Бригар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.