«Дід Казанок іде! Дід Казанок іде!» — чую з-за паркану дзвінкі дівчачо-хлоп’ячі голоси. Притьма вибігаю з двору і приєднуюся до ватаги босоногих ровесників з усього кутка.
Супроводимо прибульця далі.
А що довго визирали новину та дочекалися, тому й голосно вигукували на все село.
Щороку, під кінець кожної весни, коли чорноземна грязюка на сільських вулицях нарешті висихала, він однією ногою і двома милицями, ніби знову перемірював нашу Шинкову. Шинкова, бо з прадавніх часів тут, посередині головного битого шляху Данини, що виводив кінські обози із Ніжина на Шатуру і Макіївку, стояли відомі на всю округу шинки.
Перед тим, як полишити село після кількаденного збору хатами милостині, прибулець зупинявся у двох сусідських бабусь на перепочинок.
Ті бабусі, Марфа і Явдоха, були відлюдними. Через те мало хто заходив до їхнього обійстя. До того ж Явдоха нам, малим, завжди нагадувала Бабу Ягу. Тільки в тієї була мітла, а наша сусідка ніколи не випускала з рук свого довгого кривуватого костура. Вона зрідка виходила під двір, завжди дивилася на перехожих з-під лоба й зазвичай погрозливо махала в наш бік своїм костуром, коли ми її дражнили.
Ту бабку Йошку, як ми її називали, дуже не злюбила наша корова Кукла. Бувало, як повертається з паші увечері, так і норовить забігти до цього двору, аби буцнути лобом неприязну сусідку. Раз Кукла за нею мало не в хату забігла. І мусила рогами гнівно буцати в зачинені перед нею двері. Робила так, поки ми її не спровадили до свого двору. Що то за тварина була, що так добре розбиралася в людях!…
Втім, повертаюся до одноногого старця.
Звідки був, з якої причини обирав для своїх нелегких мандрів щоразу той самий керунок, чому влада лиш споглядала на такий спосіб життя учорашнього фронтовика? – ніхто не знав.
Та ходив довкруж наших сіл дивний переказ про нього.
Усю війну був на фронті. Живим-здоровим дожив до травня 1945-го. Аж тут – бомба-злодійка. Осколками з його тіла зробила решето. Валявся місяцями в госпіталях і лікарнях. Додому не писав, бо не відав, чи виживе. А кликати жінку за світи доглядати себе, немічного, не відважувався. В одній із лікарень і ногу відтяли, вище коліна.
Додому повертався на милицях — через кілька місяців як війна закінчилася. Коли вже присмерком добрався на край свого села, до власної хати, то відразу піти не наважився. Розпитав незнайомого перехожого. Й довідався про те, чого найбільше боявся: його жінка живе не сама, прийняла якогось прийшлого, молодого і нежонатого.
Одноногий рвучко розвернувся спиною до села і стрибом чкурнув, куди очі бачили. Так він став старцем на милицях.
Запам’яталися три деталі з його чомусь такого старечого образу (тепер гадаю, що тоді він був ще молодим): медаль на куфайці, шапка-вуханка і великий казанок на широкому поясному ремені.
Медаль аж блискотіла від сонця. Може, тому, що була одна. Шапка-вуханка була незвичною для нас на ту пору, бо ще перед Паскою ми вже всі ходили в картузах. А великий казанок нагадував нам про війну. Дехто з батьків-фронтовиків попривозили такі казанки, як найдорожчу особисту річ, із передової.
Так ми й прозвали його – Дід Казанок.
Щодень наша ватага очікувала виходу гостя з хати баби Йошки. Ми радо супроводжували його до сусідньої вулиці. Раз-по-раз хтось із того дитячого братства вигукував чомусь одну й ту ж фразу: «Дід Казанок, дід Казанок, а чи буде війна?!»
Він весь час мовчав, прискорюючи свій одноногий крок. А коли ті недоречні вигуки вже «діставали» його, зупинявся, поволі обертався в наш бік і довго дивився сумним докірливим поглядом…
А одного разу він дістав зі свого казанка цукерку. І дав мені.
Часто запитую себе й нині: чому тоді рідкісна на той час цукерка потрапила до моїх рук? Може, тому, що стояв осторонь? І не кричав до нього?..
Одного року ми виглядали діда Казанка довго — від Паски аж до Спаса. Та він відтоді уже більше не з’являвся і не міряв Данину своїми милицями…
***
Поминаю тепер діда Казанка щороку — через тиждень після Паски на гробках у Данині. І хоч не знаю, де він похований, але квітку і свічку запалюю поруч із могилами моїх рідних, де й могили сусідських бабусь — Марви і Явдохи…
Микола Тимошик,
із книжки «Село»
