На мосту через невелику гірську річку зібралися делегації. З обох берегів під’їхали чорні «Волги» і зелені «УАЗи», люди у чорних костюмах і військових уніформах двох сусідніх країн із кам’яними обличчями йшли назустріч одні одним…
Посеред мосту — холодні офіційні рукостискання.
Із закритої вантажівки конвоїри вивели людину… Чоловік у старому військовому камуфляжі під конвоєм долав ці останні сотні метрів повільно, тяжко, хоча йому хотілося бігти, бігти назустріч своїм, хай би що було потім…
— Ну, нафіга, ну, нафіга… І треба мені було того полювання, треба мені було тої сауни, — Василь Іванович бурмотів під ніс, поволі, від дерева до дерева пересуваючись лісом, недоторканим лісом, де рідко ступала навіть нога прикордонника, нічийною смугою лісу на кордоні двох сусідніх соціалістичних, але все ж таки чужих країн.
У роті – ніби напаскудили не лише коти, а й всі лисиці, зайці і тхори цього лісу, хоча у тому, що тхори живуть в лісі Василь Іванович мав великі сумніви. Голова тріщала, карабін тягнув плече долу, ноги промокли і судомили.
Довкола не було ніц не видно, живлення ліхтарика давно «здохло» і лише у верхівках буків блукав п’яний місяць.
Василь Іванович полювання не любив.
І не розумів задоволення ні від блукання в лісі, ні від біганини за зайцями по снігу, ні, навіть, від риболовлі, хоча на ставах, куди їх возили, коропи зазвичай кидалися на гачок як Карєніна на рейки.
Василь Іванович і сауну не дуже любив, і пив лише тому, що інакше сказали б, що або стукач, або велика курва. Після таких полювань-рибалок-саун він важко хворів зо три дні і місто залишалося без голови виконкому, чи то як тепер часом казали — мера. Але інакше — ніяк, коли приїжджали з області, таке тепер ставалося все частіше, гостей мусили супроводжувати і перший секретар райкому партії, і другий, і голова райвиконкому і міського — тобто він. Треба ж комусь розливати.
… Василь Іванович давно втратив відчуття часу і реальності. Як і коли він опинився тут, у цьому лісі, серед ночі, з карабіном і головним болем — не пригадувалося. Як зайшли в сауну – пам’ятав, як розводили гранатовий соус водою і запивали «Пшеничну», привезену прямо з заводу — пригадувалося, як намагався перепити батюшку Дмитра і сперечалися про «пєрєстройку» — смутно… Далі — всьо, алес: ліс, темрява і карабін.
Василь Іванович згадував уроки природознавства і намагався знайти мох на деревах, до яких притуляв розпашілого лоба, ще в школі казали, що мох на деревах вказує на північ. Але дерева були неправильні, мох на них не ріс, а більше прикмет про компас і сторони світу, крім того, що полярна зірка — найяскравіша, не пригадувались. Зірки були всі яскраві, однакові і на чорному небі купи чомусь не трималися.
І тоді Василь Іванович побачив.
Між стовбурами дерев, які почали розступатися, далеко-далеко замерехтів вогник, не зірка, а жовтий теплий вогник, який буває лише у вікні. Василь Іванович вже давно тягнув за собою карабін по землі пожухлим листям, тепер закинув його на плече і побіг, шпортаючись і падаючи, до світла.
Це була одна єдина хатинка на горбочку, на великій галявині серед лісу, оточена темними хлівами і перекошеним штахетником. Василь Іванович підтягнув камуфляж і ремінь — негарно з’являтись відповідальній особі перед люди у такому вигляді, наскільки зміг, витрусив з голови біль, а з волосся – листя, і постукав.
Двері відчинила бабуся. Її очі були великі-великі, дуже круглі і перелякані. Бабуся щось швидко лопотіла молдавською. Хоч прожив у цих краях Василь Іванович багато років — молдавської так і не навчився, розумів лиш матюки і вираз «буна зіва».
Але це вже не мало ніякого значення.
У хаті було тепло-тепло, у незвично холодному жовтні баба палила велику піч, яка займала пів-хати. Василь Іванович нарешті стягнув з плеча карабін, притулив у куток, на столі одразу з’явилася мамалига, бринза, пляшка і сало. Бабуся, щось лопочучи, бігала довкола, в печі весело потріскував вогонь, а на лежаку було так затишно і тепло…
…На мосту через невелику гірську річку зібралися делегації, з обох берегів до мосту під’їхали чорні «Волги» і зелені «УАЗи», люди у чорних костюмах і військових уніформах двох країн із кам’яними обличчями йшли назустріч одні одним.
На середині мосту – холодні офіційні рукостискання. Із закритої вантажівки конвоїри вивели людину…
Потім не було нічого.
Справу, яка мало не призвела до дипломатичного шкандалю, тихенько зам’яли. Не було ні доган ні звільнення, крім матюків від першого секретаря і табу колись ще запрошувати «цього окупанта» на полювання і в сауни.
Бабуся, яка ще добре пам’ятала 44-ий рік, вклавши гостя спати, побігла до онуки на сусідній хутір попередити, що знов рускі «а веніт», щоб тікала і поховала все, що є цінного. Онука 44-ий не пам’ятала, тому подзвонила прикордонникам. Румунські прикордонники пов’язали «диверсанта» прямо на печі, теплого і сонного. Навіть не били, ну, так… не дуже.
Андрій Романцов
