Одеса. Центр. Вечір. Забіг поїсти. За сусіднім столиком дві дами. Судячи по всьому — мама і дочка. При повному параді, мейкап, у вечірніх сукнях. Розмовляють гучно, на всю залу.
Мама:
— А шо ж ти хочеш, Вєрочка, 23 года, гармони є*ашат…
— Ой, мама, ти начинаєш…
— Шо ти тут озіраєшся? Прєкрасного прінца висматріваєш?
— Мама, нє начінай…
— По такім завєдєніям, Вєрочка, прєкрасниє прінци нє ходят.
Мама помічає мене, міряє суворим поглядом з ніг до голови і це повністю підтверджує її слова. Продовжує:
— Доєдай бистрєй, ми опаздиваєм в філармонію. Там уже началось. Как раз там і осмотрімся…
Швидко доїдають, підфарбовують губи і кулею вилітають на вулицю…
До покинутого столика підходить досвідчений і розважливий офіціант років 45-ти. Дивиться на стіл, де щойно откушалі дві дами — як на залишене поле бою. Там — купа тарілок, розкидані недоїдки, якісь крихти, масна картопля фрі і серветки. На тому столі справді, ніби чавкали всією палітрою наїдків, але не подужали всього і лишки порозкидали…
Офіціант скрушно хитає головою і починає це все згрібати серветками в об’ємну піраміду. Потім каже сам до себе:
— Ох, уж еті женщіни, постоянно свінячат… Какая там філармонія, на*уй!
Олеха Манн
