Ризикну припустити, що тітоньки-вартові у привокзальних туалетах краще за будь-які найвигадливіші соціологічні дослідження засвідчують справжнє ставлення суспільства до ЗСУ і людей у військовій формі.
І якщо під час нічної зупинки в Умані, після невдоволеної гримаси на мою картку, пильна вартова вбиральні милостиво вказала номер рахунку, на який через Приват24 можна скинути 7 гривень за справляння малої потреби, то в Херсоні мене майже розвернули з порога з моєю готівкою, якою я вже розжився.
«У мене немає здачі» (в сенсі решти) – відрізала на мої 200 гривень у руках. Зважаючи на роботу, якою мусять заробляти собі на життя ці вартові, розумію, що обом не позаздриш. Проте і я не курорту дістаюся ночами, а навіть трохи й для їхньої користі. Бодай у вигляді живого щита між їхніми безпечними місцями роботи і ворогом. Тому міг би розраховувати бодай на організаційне сприяння в справлянні природної потреби.
Після такого досвіду, навряд чи мене хтось переконає, що більшість українців з повагою ставляться до військових. (Не без винятків, звісно. Але загальна соціологія по палаті така, як у пристанційних туалетах).
Страх перших місяців війни минув, то й військові українцям вже не потрібні. Особливо зі своїми реальними потребами і проблемами. Хіба як далекий примарний образ. Або ще краще, як дійна корова, з якої в чужому місті можна здерти будь-які гроші за таксі.
Юрій Чорней
