Їхала до Полтави. Поряд сидів чоловік із Краматорська. Заговорив російською. Посміхнулась, сказала, що не спілкуюсь нею.
Спочатку зневажливо подивився, а потім сказав уже українською: «Ви як італійці, ті теж не розуміють російської, причому, точно так демонстративно, як і ви. Та й схожі ви на італійку. Ви що, італійка з таким же впертим характертером?».
Я знову посміхнулась: «З таким же впертим характером. Тільки я грекиня».
— Ну, ясно, характер свій демонструєте… Ну, ну… Таки з українцями простіше. Без випєндрьожа переходять на російську. І зачєм настроєніє мнє портіть?
— Даруйте, — кажу, — а чим це я вам настрій зіпсувала?
— Вот відітє, всьо панімаєте… Ви напомнілі мне, как моя мама прішла со слезамі на глазах із магазіна, когда еті італьяшкі не продалі єй хлєба… Ана паказивала на хлєб, а ані переспрашівалі: «Пане?». Мама падумала, шта ета бандєровци тут уже укрєпілісь і іздеваются над нєй, обращаются к нєй тіпа «пані», а мама етого не пєрєносіт. Развєрнулась і ушла.
— Так що ж ви не навчили її, що «пане» у перекладі з італійської і є «хліб»? Тож, ніхто її і не ображав, люди в своїй країні говорили своєю державною мовою. Вони не зобов’язані, як і ми, знати російську. То, що, вже навчили маму італійської?
— Нє, сідіт дома, нікуда нє ходіт…
Розповів, що спочатку його сестра вийшла заміж за італійця, а, коли почалась війна в Україні, поїхав і він туди із Краматорська, а тепер і маму забрали.
І сестра, і він вивчили італійську, бо ніякої роботи не мали б, і в сфері обслуговування ніхто б не догоджав їм, переходячи на англійську чи іншу мову.
Приїхав у нашу країну — вчи нашу мову, і нікого не цікавить є у тебе на це бажання чи нема. Хочеш тут жити і працювати — вивчиш. А не хочеш — сиди вдома. Або шуруй назад, туди, звідки приперся.
Тамара Лозова
