Вона давня.
Така давня, що сусідній Білий налив уже давно засох, років три тому востаннє побілівши соковитими боками плодів на вцілілій гілці.
А Путівка і досі розкошує над гаражем, поклавшись на нього однією гілкою, а дві інші розкинувши в різні боки – аж до сусідів у двір гледячи.
Щороку на ній чути шпаків – і свистять, і пілікають, і бурхають, і цвенькають. Дражняться, як тільки здумається.
Щороку, за прикладом травозная Івана ПросянИка (наголос на передостанній склад – від того, що просить — дощу, сонця, туману…) треба вітатися, вперше побачивши після зими: «Драстуйте, дядьку шпак! Дай Боже і на ту весну діждати!».
Цьогоріч першими, правда, засвистіли шпаки на великій сусідській груші – ще й холодно було. Але й тутешні шпаки не забарилися.
Шпак живе високо – часто вище шпаківні.
Молода шилохвоста кішка Сивулька здерлася, було, на сусідню з ним гілку. Думалося: капець шпаку! Але ні – якось розділили життєвий простір і тепер розвагітніла кішка навіть не реагує на шпачачі дражнилки.
А нижче шпаківні – своє хазяйство: синички та горихвістки діловито дзьобають прямо в сердечко яблуневого цвіту, аж пелюстки пропелять. Сподіваюся, що то вони там плодожерок винищують – недарма ж цілу зиму синички ласували щоранку і щовечора в рятувальній годівничці насінням соняшника, що у нас «сонном» називається.
А горихвістки давно дворище своїм вважають – уже кілька сімей їх тут десь по закапелках повилунювалися.
Придивився шпак до сусідок, швиденько, не відходячи далеко від хатки, набрав кілька пелюсток квіту у гострого дзьоба і поніс шпачисі у хатку.
Аж її дома нема!
Вилетів, залетів, знову юркнув – де вона?
А квіти у дзьобі так і тримає, не випускає…
Просвистів запитально – у відповідь тиша.
Таки лишив пелюстки, не вдалося шпачисі догодити…
Василь Чепурний
