Осіннього ранку сидиш у майстерні, чамрієш над чистою карткою. Вчорашнього вечора, лаштуючись до сну, полінувався записати. Чи, може, збирався це зробити уві сні?
Але начебто справді треба було занотувати щось докінечно важливе і присвоїти йому номер. Тепер ось – не так. Ніби хтось вибрав з криниці воду, а тобі залишив дно. Гнилі цямрини і глибоко внизу вогкий мул.
Перехилитися і полетіти вниз головою.
І можна було б отак учинити, аби не калюжка в глибині, яка ще свідчить про криницю і будить спрагу чоловіка, що знуджено позирає то вгору, де хмари, то вниз, де мокрий мул.
Чи потамує спрагу чоловік?
І якщо потамує – чи надовго?
Шлунок вчорашнього добра не пам’ятає.
Яким числом буде пронумерована остання з карток? Чи не ця, котру ніби не мав чим заповнити і ось заповнив – думкою з приводу загубленої думки?
Володимир Кашка
«Картотека пана Альфи, №5119»
