Суспільство

Не треба з нами знайомитись…

Мене в парку Шевченка скоро зненавидять і молоді і не дуже батьки… Стою з Дарцьою фактично раком над клумбою. Мала нюхає квіти.
— Рвати не можна, сонечко, тільки нюхать, — промовляю як мантру.

Підходить пані з дівчинкою.
Стоять поруч, слухають, дивляться. Потім малеча підходить і просто перед Дарцею зриває квітку і несе мамі. Дарця здивовано кліпає очима.

— Спасібо, Анєчка, — мама бере квітку в дитини, — давай с дєвочкой познакомімся?
— Вибачте, не треба з нами знайомитися, — кажу.
— Пачіму? — брови пані злітають на лоб.
— Просто не треба, — піднімаю малу, — пішли, малюк, далі квіти нюхать.

І річ не в тому, можна рвати квіти чи ні. Хай це кожен вирішує для себе сам. Але влазити, ламаючи модель поведінки, і одразу ж, не повівши бровою, пропонувать «а давайтє дружить?» — це нонсенс.

Або ще варіант.
Топаємо за ручку по парапету круглого фонтанчика. З’являються мама і дівчинка років зо три. Дитя залазить на бортік і шурує до нас.

— Маргарита, диви яка манюня, — доганяє мама з телефоном біля вуха і стаканчиком кави в руці, — скажи манюні привіт! От молодець.

Дає відбій, ковтає кави, і тут телефон дзвонить знов.
— Все, пішли, сонечко, — мама ставить порожній стаканчик біля нас на фонтан, приклада телефон до вуха і, шось лопочучи, знімає дитину з бортіка і валить далі.

— Шановна, — простягаю в її бік стаканчик, — ау, шановна, ви стаканчика забули?
— Га? Шо? — розвертається пані. — А! Та я вже випила!
— Це прекрасно, шо ви випили, смітник, оно, саме у вас по курсу.

Фиркнула незадоволено, забрала стаканчик, смикнула дитину за руку і гайнула від мене — як від бабая.

Вопщім ми тут з Дарусьою скоро будемо щасливо гуляти самі і в тиші…

Руслан Горовий

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.