Він хімік, вона – філолог. Побралися ще студентами. Дванадцять років тому. Познайомив їх і був свідком на їхньому весіллі спільний приятель Орест. Правда, в самого подружнє життя не склалося.
Спочатку вивчав філософію, потім вільний художник, потім воював добровольцем, а після поранення прийняв постриг. Волонтерить, організовує гуманітарні місії.
Вони, як і інші, називають його братом Орестом. Бо він направду для них як брат. Добрий янгол їхньої сім’ї. Щонеділі він обідає в них, і вони тайкома розповідають йому про свої гризоти.
«Знаєш, брате Оресте, мені здається, що ми з дружиною поступово віддаляємося одне від одного», – довірливо зізнався хімік.
«Це тому, що в тебе на першому місці водень. А життя, друже, інша система – не менделєєвська. Для нас водень і кисень – люди, які в нашому серці, яких ми кохаємо».
«Можливо, але кохання – це та ж біохімія. Доки елементи в організмах вступають в реакцію, доти виробляється енергія потягу організмів».
«А як же енергія духа, що обходиться без мікроелементів?»
«Не знаю. Для мене це складна галузь. У житті значно простіше. Двоє або влаштовуєте одне одного, як партнери співжиття, або ні. Так ось, я все більше схиляюся до другого…»
«Зачекай».
«Що чекати? Навіщо?»
«Ну, ми постійно щось чекаємо. Від життя, від інших, від самих себе, від долі, від Бога… В цьому очікуванні й ховається суть твоєї біохімії…»
«Не розумію тебе, брате Оресте».
«А себе? Хотів би подарувати тобі книжечку».
«Ні-ні, я не хочу богословських настанов. І взагалі, ти ж знаєш, із мене читач ніякий».
«Ця книжечка не для читання. Вона для писання».
«Для писання?»
«Власне, це записник. Записуй до нього все, що ти очікуєш від своєї дружини і не дістаєш».
«Овва! Навіть не знаю, що сказати. Навряд чи я готовий до цього».
«Готовий. Зроби це, прошу тебе».
«Гаразд. Ти ніколи нічого не просив мене, і я це зроблю для тебе».
«Для себе…»
Наступної неділі ніби ненароком усамітнилася з ним вона.
«Милий брате Оресте, може статися так, що якогось дня ти завітаєш у гості і застанеш тут лише одного з нас…»
«Чому?»
«Тому, що ми вже давно готові жити нарізно. Для цього залишився тільки формальний привід, як кажуть герої книжок».
«Твої книжки… Ти шукаєш у них героїв. Десь, когось. Тоді як герой твого життя поряд – твій чоловік».
«Та який він герой?»
«Справді, він не герой. Бо не так уже й важко бути героєм на годину, на день, на місяць. А от залишатися завжди людиною, терплячою і відданою, вірною собі і комусь – це більше, ніж геройство…»
«Тобі не здається, що це теж звучить доволі по-книжному, брате Оресте?»
«Може й так. До речі, про книжки. Хочу подарувати тобі одненьку».
«Давай. Я читати люблю».
«Але ця книжечка з чистими сторінками. Їх ти маєш заповнити сама. Напиши, як ти сприймаєш свого чоловіка. Що в ньому подобається, а які сподівання він не виправдовує».
«О, це навіть цікаво! Тільки для кого воно потрібне?»
«Передусім для тебе».
Потому брат Орест поїхав за кордон і повернувся через три місяці. Була субота, і він звично зателефонував їм. Та вони вже жили окремо, хоча розлучення ще не оформили. Тоді він сказав:
«Цього разу я запрошую вас на обід».
«Гаразд, що прихопити?»
«Книжечку, яку подарував кілька місяців тому».
Вони прийшли до його колишньої майстерні в маленькому садку.
«Доки я впораюся з гуляшем, ви кожне знайдіть собі затишне місце й розважайтеся цим», – простягнув на двох долонях принесені записники. Йому – її, а їй – його.
За годину обід був готовий. Всілися за столом під грушею. Налили вино. Але що це: їхні руки тримали келихи задеревеніло, а очі втупилися в вино, наче шукали там якусь розгадку. Вітерець обережно перебирав аркушики записників на столі. Сторінки були густо помережані двома різними почерками. Кожен рядок починався словами: «Я чекаю від нього…», «Я чекаю від неї…»
За столом теж присусідилося чекання.
«Знаєте, – порушив мовчанку брат Орест. – Я не люблю тостів, але сьогодні скажу. Коли ти щось чекаєш від когось, це означає, що ця людина для тебе важлива, потрібна тобі. В чеканні наша надія, наша віра в любов. Але чекання йде пліч-о-пліч із терпінням і сподіванням… І ви терпляче писали про це між рядками. Тепер ви знаєте, що кожен чекає одне від одного. І що можете, а чого не можете дати одне одному. Зізнаюся, дорогі мої, що я теж дещо чекаю від вас обох…»
«Ти маєш на це право, – сказав його друг-хімік, – бо це ти нас познайомив колись».
«Колись? – мовила задумливо жінка-філолог. – Мені здається, що брат Орест познайомив нас тепер. По-справжньому…»
«Може, я вас і познайомив, – усміхнувся художник-монах, – але призначив вас одне для одного дехто інший. І Він теж від вас дещо чекає…»
Мирослав Дочинець
