Суспільство

Диво-груша і чорний горіх

Уже й не пригадаю, як її звати, але маю в саду таку оригінальну і смаковиту грушу, котрою не нарадуюсь, особливо ж такої ось середньоосінньої пори – часу збору врожаю. У густому-густому смарагдовому листі, висять по чотири і п’ять величезних плодів на гілочці. Якщо точніше — на коротких цупких корінцях не груші, а справжні камінці. Окремі просто таки величезних розмірів.

А та, що на світлині – як середньоспілий кавун із сільського городу… Років із п’ятнадцять тому, я якось виїхав із столиці і одразу на трасі помітив солідну розкладку саджанців. Тільки зупинився, як господар каже:

— Давайте я вам запропоную кілька саджанців груші, за котру ви будите мені дякувати все життя. І ваші діти також…
— А чиєї ж селекції ваші саджанці?
— Донецької науково-дослідної станції, — відповідає.
— Це, мабуть, мені не підійде, я ж закладаю нині сад зовсім в іншому регіоні…
— Не робіть поспішних висновків, — каже. — Ця груша районована в різних регіонах України. Вона вам точно підійде. Маємо багато гарних відгуків…

Це був умілий баламут, позаяк зумів мене умовити і я купив у нього четверо саджанців «донбаського розливу»: дві груші – ранню і осінню, а також дві яблуні такої ж часової конструкції дозрівання.

Одразу скажу, що яблуні так і не виросли. Вони гарно цвіли і розвивалися, а потім чомусь на корені починали всихали. Ранньоспіла груша вряди-годи дає плоди. А ось інша, середньосінної стиглості – це просто якесь диво з див: я не нарадуюсь цим деревом та його плодами.

Зірвеш груші, занесеш їх до підвалу, складеш у ящики, все приміщення за декілька днів наповнюється незрівнянними пахощами. А за тижнів три груші починають помітно м’якшати. Надріжеш такий плід, а він, ніби у меду настояний. Соковитий, аж бризкає нектаром. Хто не посмакує, аж просіяє від задоволення: оце медовиця!

Має дерево якусь-таки унікальну властивість. Всі плоди дуже майстерно приховує в листі. Глянеш на нього – груш не видно, стоїть собі ялівка… А розгорнеш листя – Боже ж ти мій, який гарний урожай. І так щороку!

Учора збирав її ваговиті чада.
Наскладав два великі ящики. У рік, коли весь сад голий без плодів, позаяк саме на пору цвітіння прийшлися дошкульні нічні та ранкові морози, це просто казка. Обійшов кілька разів грушу, обдивився прискіпливо, – здається, більше нема зеленого кам’янистого дива на гілках. Тут приходить знайомий. І він оглянув нашу годівницю.

— Дай-но, — каже плодову знімалку. – Одну он грушу у листі знайшов…
Можливо, й не повірите. Але мій гість ще зняв 21 (!) грушу, які дерево, котре росте швидше не стовбуром, а кущем, приховало від мене. Думаю, що сьогодні піду під дерево і ще можу знайти подарунок від селекціонера. Одне слово, маю веселу й запашисту грушу-загадку.

Сьогодні ще маю намір посади чорні горіхи. Чули про такі?
Це дерево з майже чорною корою, чорнуватим плодом, голою кісточкою з гостроборознистою поверхнею. Його батьківщина – Північна Америка. Добре прижилося у Європі, і у нас також. Надзвичайно корисне. Має багаті лікарські властивості, насамперед, при лікуванні онкології. Росте у висоту до 40-50 метрів. Надійний захисник садів від буревіїв… Саджанці мені прислали з Луганщини. Спасибі добрим людям…

Почув про мою садову обновку добрий приятель. Телефонує і каже: а знаєш, що оскільки ти став власником дерев чорного горіха, тобі тепер не можна купатися у водоймах.

— Це ж чому? – дивуюся.
— На одній із річок Північної Америки, де берегами розкинулись дрімучі зарослі чорного горіха, сталися одне за одним декілька непередбачуваних див. Хтось у воді… каструє чоловіків-рибалок.

Зацікавився цими дикунськими випадками один учений і поїхав розібратися… Виявив, що на одній із рибних ферм розводили якусь зубату породу підводних особин. Десь там сталася якась аварія і у водойми регіону вирвалися досліджувані риби, які полюбляли активно поїдати дуже тверді ядра чорних горіхів. Були ті риби вельми зубасті, тверді плоди залюбки розкушували. Забрели на волі ті риби у води, де їхнього лакомства уже було вкрай мало. Тому голодні, вони у воді хватають усе, що схоже на чорні горіхи…

Така ось казка.
Думаю, до мого саду вона – жодним боком…

Олександр Горобець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.