Якось, коли я приходив до реанімаційного відділення одеської інфекційної лікарні, де лежав мій тесть, приносив їжу, чекав на інформацію щодо його стану та «спісок прєпаратов, коториє нужно докупіть», медсестра сказала: «Єго лєчашій врач С.Т-ко, но єго смєна уже закончілась, а єго коллєга Л.П-ук, которий смотрєл єго сєгодня, сєйчас в боксє с больним, потому нужно ждать, пока он вийдєт, прімєт мєри бєзопасності і сможет с вамі поговоріть».
Чекаю.
Минуло майже 40 хвилин. І тут я бачу того самого С.Т-ка не у білому халаті, а в костюмі. Я – до нього з розпитуванням: що і як? Він, звичайно, міг відмовитися від спілкування, і був би правий, але повівся як людина порядна, більше того, в неробочій обстановці виявився значно відкритішим.
Спочатку говорили про клінічну картину хворого…
А потім він каже:
— Я рєгулярно встрєчаю прідурков, коториє говорят, что «ковід» нє опасєн ілі что ето видумка. Когда я ім говорю, что я рєаніматолог «інфєкционкі», оні, как правило, замірают, настораживаются, дєлают шаг назад. То єсть, в головах у ніх — поніманіє опасності, но вмєстє с тєм оні іграют в какую-то свою ігру — тут уже вопроси к псіхіатру.
— Я не знаю, як з такими спілкуватися?
— Ну, наш патологоанатом говоріт: пусть нєсут брєд, а я потом увіжу іх «внутрєнній мір» во всєх подробностях. Прідуркі! Доіграются! Но дєло даже нє в етом. Понімаєш, нє может так получіться, чтоб чісто случайно у чєтирьох людєй, коториє живут в одной квартірє, одноврємєнно началась двусторонняя пнєвмонія, а у нас такіє случаі тєпєрь — обидєнность. Какіє єщьо аргументи надо чєловєку з мозгамі?!
— Оці придурки самі становлять небезпеку для інших, адже принципово ігнорують правила безпеки, і навіть якщо почуваються погано, не надають цьому значення, ідуть до людей.
— Да. І ето проблєма. Но, ти знаєш, когда сталківаются с рєальностью, раскісают. Вот такіє у нас люді — пока нє пріпєкло, вєдут сєбя как свіньі… Оні уже к нам приходят і говорят: «А я нє вєріл, что такоє биваєт». А я говорю: «У мєня коллєга нєдавно умєр с тєм же діагнозом, а ти нє вєріл… ну, дурак, значіт». А мєст в больніцах нєт уже сєйчас…
— І що далі, докторе?
— Будут умірать по домам.
— Я так розумію, якщо починаються якісь ускладнення, то сам собі вже не допоможеш ніяк, правильно?
— Ета зараза может полностью унічтожить льогкіє за счітанниє дні, даже єслі пацієнт получаєт кваліфіцірованную помощь, так что ти понімаєш…
А справді, звідки в чотирьох людей, що мешкають під одним дахом одночасно береться пневмонія? Але це вже питання риторичне…
В Одесі дуже великі проблеми – «Інфекціонка», «5-та лікарня», «Єврейська» вже просто не приймають хворих. Лабораторії дуже затягують з результатами тестів або й взагалі «гублять» їх… Людей із сатурацією 60 лишають вдома — чекати поки звільниться місце в лікарні, а по суті відправляють на смерть… І щось подібне я читаю про ситуацію в багатьох країнах, а не лише у нас.
Масок в транспорті нині трохи побільшало, але цього однак критично мало. Працівники кафе працюють і далі без захисних засобів. В супермаркетах масковий режим контролюють все гірше. На одеських ринках («Привоз», «Південний», «Новий») жодних засобів безпеки не дотримуються в принципі. У багатьох невеликих магазинах вихваляються: «У нас можно і бєз «тряпочєк». Люди (ні, краще сказати — дурні) з явними ознаками хвороби часто-густо пруться на роботу чи йдуть у якихось інших справах, наражаючи на смертельну небезпеку оточуючих…
Одеська місцева влада у вересні намагалась контролювати кількість пасажирів та масковий режим у громадському транспорті, але наражаючись на «возмущєніє одєссітов», щоразу давала задню. Рейтинг для них значно важливіший, ніж здоров’я і життя людей.
Нині вже абсолютно очевидно, що без реальної зміни поведінки влади і пересічних громадян, ми не уникнемо колапсу. «Адаптивний карантин» міг бути справжнім адаптивним карантином, який дозволяє економіці працювати в нормальному режимі, але в нас він перетворився на безлад під лозунгом «нє нагнєтайтє, нє раздувайтє, проблєм нєт»…
Сергій Бригар
