Іноді жити – як лізти вгору по старій розлогій сосні. Мусиш пильнуватися гострих уламків і колючої хвої. Стежити за тим, куди ставити ногу і щоб за шию не налізли руді кусючі мурахи…
Мусиш робити перепочинок, спершись на стовбур і поглядом прокладати собі найоптимальніші маршрути. Ловити моменти затишшя між поривами вітру, коли краще не лізти, а притиснутись до дерева і перечекати.
І, найголовніше, – вміти обирати правильні гілки для того, щоб підтягуватись руками. Бо їх ніби багато, але декотрі з них абсолютно сухі або гнилі всередині і довіривши їм своє тіло – ризикуєш гепнутись додолу на гостру суху хвою біля підніжжя, відбивши собі нирки і бажання лізти далі.
Лізти туди, де вітер шумить кроною і де так круто сидіти поміж шишок, міцно вчепившись липкими від смоли пальцями за стовбур і дивитися згори на світ.
Володимир Гевко
