Колись давно-давно я, молодий сільський дурень, приїхав учитися до Києва й страшенно був здивований тутешнім розумінням футболу. Виявилося, що футбол – це не м’яч, не два десятки легінів, які за тим м’ячем бігають, не ворота, поле, голи, фоли, аути та інша премудрість спортивної гри.
Виявилося, що основні футбольні пристрасті й події відбуваються не на футбольному полі, а на трибунах, а ще за кілька років футбольна сутність майже повністю перемістилася в крісла й дивани перед телевізором.
Ми грали в футбол просто на пасовиську, чесно, з ранку до вечора, доводячи рахунок до високих баскетбольних показників. Гравці мінялись, устигали пообідати, у нас не було суддів, глядачів, у нас не було аутів і кутових, але це був справжній азартний повнокровний футбол.
Ми всі були учасниками, знали й шанували один одного відповідно до реальної майстерности та результативности. Ми бігали до повної знемоги, не дбаючи про запас сил, кидалися на м’яч усією командою, калічили босі ноги й кричали один на одного, як перекупки, але то був справжній футбол. Живий.
Хоча зародок якоїсь шизи в ньому вже був.
Створюючи команди, два лідери-капітани по черзі розбирали собі пастуший гурт так, щоб жодна з команд особливої переваги не мала, і це забезпечувало змагання рівних, інтригу рахунку й запеклу боротьбу.
Проте мене завжди непокоїло філософське питання: як хлопчаки, яких ніхто й ніщо по суті не розділяє, робляться такими непримиренними супротивниками? На це питання відповіді нема досі, але явище продовжує існувати і, як виявилось, дуже поширене не тільки у футболі.
Бо хіба не за тим самим принципом діляться сьогодні прихильники політичних лідерів? Чиста випадковість (залежно, який телеканал подивився) приводить людину в табір синіх, рожевих, помаранчевих чи ще яких (бо кольорів приблизно стільки ж, як і телеканалів), отож і політичних течій і відповідних лідерів вистачає на всі смаки й переконання.
Це навіть створює ілюзію великої свободи чесного, вільного, правильного вибору. Коли перебіг політичної гри пересіває учасників на густе сито і врешті-решт зводить їх у дві рівноцінні команди, то весь палкий дворовий азарт концентрується (попри всяку мислиму логіку) на одному-єдиному ворожому лідеру, якого будь-що треба втопити, інакше він, такий підступний злочинець, утопить нас усіх!
Не має жодного значення, в чиї ворота гнав ти м’яча вчора, в яку програму державного розвитку вірував позавчора, ЩО насправді роїться в голові того чи того лідера (навіть якщо там є хоча б щось, то про те збагнути набагато складніше, ніж самому його нафантазувати, а ще простіше – почути від улюбленого телеканалу). Тим гостріше постає згадане вище філософське питання: якого чорта ці люди так страшно кип’ятяться, клекочуть, посилають один одного до психіатра й загрожують цілісности своїх крісел і диванів? Вони навіть готові порушити свою священну гіподинамію й вирушити до виборчих урн. Не всі, правда.
Немає відповіді.
У мене є лиш одна гіпотеза. Мені здається, що АЗАРТ, ця дуже важлива приправа до всіх страв життєвого бенкету, набуває гіпертрофованих форм саме тоді, коли справжньої боротьби (праці на прожиття та захисту плодів тієї праці) немає.
Простіше сказати, коли людям немає чого робити, вони, на противагу, скажімо, котам, придумують собі чисто АЗАРТНІ заняття. Але ж, людоньки милі, не можна їсти самий лише гострий перець упереміш із гірчицею замість повноцінного борщу з м’ясом!
Василь Триліс
