Суспільство

Гірчинка вересня

Вересневе заполудення. Йду до ріки. Сонце підштовхує мене в спину твердими гарячими руками. Монастирський сад. Три черниці в білому під згорбленим камінним хрестом, чорна корова поряд, старе дерево, обтяжене сивою хмарою слив. Крізь примружені очі це – наче картина на полотні. Тільки без рамки.

Під зруйнованим муром сидить пастух, гріє на осонні ноги. Скинуті черевики причаїлися в траві, як двійко звірят. Бреду піджухлою вже отавою. Коники лупкають зеленими лобами в мої коліна і зачмелено розлітаються в боки.

Десь у низькому ожиняччі інтимно ціпоче невидюща вода. А поряд по блідому моховинню розсипані кизилові пацьорки.

З-поза пагорба дихнуло лісом. Корчавий кущ глоду безсоромно зліг на вутленьку калину, що стікає донизу червоними вервицями ягід. Кинув жменьку їх до рота і вгадав знайому упокорену гірчинку вересня.

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.