Коли я – внук, син і брат комбайнерів – вперше покатався на комбайні? Та коли тільки з-під столу пішки вийшов. Причому, добре пам‘ятаю, того весняного ранку до столу точно не ходив. Нє, а хто на моєму місці пішов би? Їсти перехотілося ще надвечір. Бо дід Іван розповів, що зранку їде на «станцію». А вже звідти гнатиме до нашої тракторної бригади новенький комбайн. І це ще не все.
Оскільки дорога йде неподалік нашої хати, дід пообіцяв мене нарешті покатати на комбайні. Та ще й на новому-преновому. Ми домовилися, що чекатиму діда з комбайном край шляху поза вигоном. Коли? Дід сказав «коли сонце підніметься». Я це зрозумів по-своєму і поки збігав через вигін до сусіда й тезки. Схвильовано розповів йому про новину і запросив покататися на дідовому комбайні разом. А що? Бо в нього ж нема такого діда. Зате в Пашка є триколісний велосипед. І він часто дає мені покататися на ньому з гірки в балці.
Коротше, зрання ми вже побігли до дороги. Бо сонце, як побачили, таки добряче піднялося.
Ми тоді точно не знали, де саме залізнична станція. Далеко? Ближче? Однак вірили, що дід на новому комбайні звідти швиденько доїде. Та наші бабці, точніше, моя прабабуся Варвара, а тезки – Мелашка були іншої думки. Вони по черзі виходили з двору і кликали нас їсти. Ага… Знаємо ми це «поїсти хоч трошки». Тільки підеш, а тут і комбайн на дорозі загурчить. А дід ждати не буде. Йому он ще до бригади треба їхати…
Пам‘ятаю, одна із бабів потім таки прийшла до нас. Але не з лозинякою, як досі здалеку нам обіцяли. Принесла два чималі окрайці домашнього хліба, щедро намазані жовтим домашнім маслом. А зверху ця смакота ще й цукром посипана. Також нам передали глечичок з теплим вранішнім молоком.
Чекати стало ще цікавіше і веселіше. Та комбайн все не їхав.
– Міг поламатися по дорозі, – заклопотано задумався Пашко.
– Він же новий! – заперечив йому. – Це ж не твій велосипед…
Мій тезка змінив тему.
– Щас би перекурити після їжі, – повагою вимовив, жуючи соковиту травинку.
– Ти хіба вже пробував? – вжахнувся я, згадуючи не зовсім апетитний дим, яким постійно пихкали дід та батько.
– Тю! Так комбайнери всі курять! А ти як будеш на комбайні їхати без цигарки? – аж обурився мій тезка, який був аж на рік старший і тому знав усе на світі.
Ми поки вирішили потренуватися і зробили собі по чималій цигарці із стебел польових квітів. Гірке трохи, 
але курити можна.
Зайве казати, що кожен гуркіт з південного боку зустрічали навстоячки. Та все одно комбайн, вигулькнув несподівано. Кольором він нагадував крашене цибулинням яйце на Великдень. Але був значно більшим і гарнішим. І красиво гарчав і пихкав синім димком: від двигуна та від сидіння, де за кермом з незмінною цигаркою сидів дід Іван.
Зупинивши цей велетенський (як хата!!!) агрегат, дід по черзі всадовив нас на похилий місточок попереду комбайна. Задоволено посміхаючись, він запалив цигарку, піднявся короткою драбинкою до сидіння з кермом і ми поїхали.
Що це була за дорога, люди добрі! Довга, як наше чекання. Чудова, як теперішній настрій… І хоча їхати нам довелося недовго, бо до бригади було рукою подати, ви б бачили як нас зустрічали. Таки без квітів та оркестру, але також гарно. А ми теж дуже раділи. Бо коли дід зупинив комбайн і нарешті вимкнув двигун, залізли на сидіння під дашком і схопились відразу чотирма руками за справжнє кермо справжнього комбайна.
Вже дещо пізніше я дізнався, що дід Іван катав нас того дня на хедері – похилому транспортері, що веде від жатки. І досі, коли бачу комбайни – теж старенькі «Ниву», «Колос» чи «Дон», відразу згадую отой дідівський СК-4. І хедер, на якому вперше довелося покататися на комбайні з вітерцем та з димком від улюблених дідових цигарок «Прибой».
Павло Кущ
