Вересневе заполудення. Йду до ріки. Сонце підштовхує мене в спину твердими гарячими руками. Монастирський сад. Три черниці в білому під згорбленим камінним хрестом, чорна корова поряд, старе дерево, обтяжене сивою хмарою слив. Крізь примружені очі це – наче картина на полотні. Тільки без рамки.
Коли я – внук, син і брат комбайнерів – вперше покатався на комбайні? Та коли тільки з-під столу пішки вийшов. Причому, добре пам‘ятаю, того весняного ранку до столу точно не ходив. Нє, а хто на моєму місці пішов би? Їсти перехотілося ще надвечір. Бо дід Іван розповів, що зранку їде на «станцію». А вже звідти гнатиме до нашої тракторної бригади новенький комбайн. І це ще не все.
Торік у вересні не стало Валерія Громцева (16 лютого 1949 – 7 вересня 2020)… «Одинокий лист, гнаний вітром, пролітає повз мене. Він більше сюди не повернеться. Не повернусь, мабуть, і я…» Я прожив цікаве й насичене життя в Україні, розповідав Громцев. В останні роки найбільше сумував, звичайно ж, за початками творчості. Коли хотілося перш за все самому собі щось довести, щоб стати популярним.
