Суспільство

Говерла і Цуґшпітце…

Якось несамохіть виникло порівняння найвищої німецької гори Цуґшпітце (висота 2.962 м) з найвищою українською Говерлою (2.061 м). Порівняння дещо накульгує. Говерла, при всій повазі, все ж таки зелена і досить полога гора. Я бував там і за не дуже сонячної погоди. Але я бачив також, що туди, на Говерлу, йдуть люди у в’єтнамках на босу ногу, люди напідпитку, один тато ніс на плечах свою малолітню доньку — без остраху, що підверне ногу і полетить у прірву разом з дитиною…

На Цуґшпітце так не ходять.
І справа навіть не в 900 метрах різниці у висоті — хоча теж немало. В Альпах скелі і підйом ногами і руками. На висоті приблизно 2650, біля так званого Зоннальпін, починається шматок маршруту по горі з гравію. Цей гравій лежить купою, як скинутий із самоскида, тільки ця купа вгору метрів 150-200. По-перше, цей гравій під ногами осипається: ти робиш крок, гравій сунеться під ногою вниз, і ти залишаєшся стояти там, де стояв. Ти ніби йдеш, але стоїш на місці. Дихати на такій висоті вже важко. Відчуття білки в колесі. По-друге, гравій лежить під кутом градусів 40 до горизонталі. Якщо зробиш крок надто різким, то він може посунутися, як морена, і далі вниз — разом з тобою. Вбитися, мабуть, не можна, але обідрати чи поламати собі все на світі можна запросто. Ніякого маркування там нема і не може бути (ні на чому ставити марки), йдеш навмання, сподіваючись, що вийдеш туди, куди тобі треба. Що не гарантовано.

Після гори гравію почитаються скелі. Оскільки там стежка або надто вузька, або ж її зовсім нема, то там натягнуті металеві троси, щоб за них триматися і не звалитися в прірву. З тросами така справа: теоретично до них треба прив’язуватися страховими карабінами. Але це обтяжливо: троси через кожні пару метрів тримають забиті в скелі металеві гаки. На кожному гаку треба один карабін пристібнути після гака, і лише потім відстібнути перед гаком. Таким чином йдеш по тросу завжди застрахований тим, що коли зірвешся, то не полетиш вниз, а висітимиш на линві. Це позитивно, бо тоді ти зможеш дістати мобільник і покликати допомогу (яка прийде за годину чи дві). Без таких карабінів, зірвавшись, ти висітимиш — у кращому разі — на своїх двох руках і діставатимеш свій мобільний і телефонуватимеш ротом чи носом. І чи провисиш на руках дві години… Можна, звичайно, спробувати підтягнутися (з рюкзаком, який не скинеш…) вгору, як на перекладині… Але я такого не зможу…

Така теорія.
На практиці основна маса йде без страховки. В описах маршруту значиться — «альпіністські навички і спорядження не потрібні». Я їм повірив.

Коли побачив натягнуті канати, то на радощах написав у ФБ: скоро вершина! Бо вірив, що канатів буде один, два, п’ять… Пройду! Після 15 хвилин ходу, міцно тримаючись обома руками за троси і обережно вибираючи шматок скелі під наступний крок, я побачив на скелі стрілку із лаконічним написом: «До вершини 45 хвилин». І всі ці 45 хвилин, з маленькими перервами, треба було йти, тримаючись за трос і намагаючись не дивитися вниз — там все одно туман.

Коротше: хто хоче трохи полоскотати нерви — вам туди. Для розуміння — кілька фото. Перепрошую, що «найкрутіших» місць на фото нема — руки були, на жаль, зайняті іншим… А пам’ятний знак для того, хто був недостатньо обережним…

Віктор Тимченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.